Я вишу на руках над чорною безоднею. Виє вітер, проймає до кісток. Згори на мене дивиться Григорій. Червоні окуляри роблять його обличчя потворним і страшним.
— Отже, ти живеш своїм ритмом? — питається, знущаючись. — І довго прожила?
Вітер грає моїм тілом, як стрічкою. Раптом згадую Алекса: як він учив мене ловити вітер і нічого не боятися. «Дикий живе з любов’ю і помирає без страху…»
Я готова відпустити пальці. Та Григорій міцно бере мене за зап’ястя і втягає на підніжку.
— Якщо я тебе не довезу, мені не дадуть шостої дози, — бурмоче він собі під ніс. — Не кажучи вже про сьому…
Підніжка, вузька й довга, тягнеться вздовж стінки вагона до дверей у кабіну. Прочинених дверей.
Я нахиляюся до Григорія, ніби збираючись поцілувати, і щосили кусаю його за підборіддя. Огидна жорстка щетина. Солона кров.
Він горлає й відштовхує мене. Дивом утримавшись на підніжці, поспішаю до дверей в кабіну — маленькими кроками, боком. Григорій намагається дотягтися ножем — і промахується лише на кілька сантиметрів. Ніж розрізає на мені куртку — під рукавом.
— Стій! Уб’ю!
Я й не думаю стояти. Вдираюсь до кабіни, замикаю двері. Тут тепло, з-під дверцят грубки пробивається рівне червоне світло… але немає внутрішньої клямки на дверях! Теліпається залізний гачок — а петлі немає!
Круті сходи ведуть нагору. У стелі — люк. Ні про що не думаючи, а тільки рятуючись від людини з величезним ножем, лізу нагору. Навалююсь плечима на люк…
Мене хапають за щиколотку. Я б’ю ногою, видираюсь, пролізаю в люк, викочуюсь на дах вагона, і в цю мить із-за хмар виходить місяць.
У місті я бачила місяць лише раз чи двічі в житті. Такого місяця — величезного й жовтого, як божевільне око, — я не бачила ніколи.
Дах вагона плаский. За метр над ним тягнеться залізний трос із руку завтовшки. Поклацують блоки, котяться по тросу. З труби грубки довгим сірим хвостом тягнеться дим. А внизу, скільки сягає око, — чорні й білі гори, що поросли такими велетенськими деревами, яких я не бачила навіть на картинках.
Відповзаю подалі від люка. За секунду він знову відчиняється: я бачу біле обличчя Григорія, підборіддя, що блищить від крові, й темні тарілки окулярів.
У мене нема зброї. Стилет давно полетів униз. Лише барабан якимось дивом залишився висіти на плечі.
Барабан із ланцюгом.
М’яко ступаючи по даху вагона, Григорій іде до мене. Я відступаю. Між нами тече й виблискує трос. Порипують блоки.
— Я тебе не чіпатиму, — пошепки каже Григорій. — Я тебе не чіпатиму… Мені треба, щоб ти була жива. До завтра.
Крутяться блоки — величезні залізні колеса. Котяться по тросу. Все ближче й ближче до Заводу Звідки стільки енергії? Що за сила змушує їх рухатись?
— Нічого не можна змінити, — каже Григорій. — Мені потрібна моя сьома доза. А ти — ти нікуди не дінешся. Ти приречена.
— Можна зробити так, щоб колеса крутилися в інший бік? — запитую я, побіжно глянувши на блоки. — Можна повернути назад?
— Фарш неможливо повернути назад. — Григорій криво посміхається. — Ці, що сплять, — також трупи. Але до завтра вони мусять дожити обов’язково. І ти. Спускайся.
— Зараз, — кажу я.
Знімаю з плеча барабан. І, перш ніж Григорій розуміє, що я збираюся зробити, опускаю ланцюг у вузьку щілину між двома блоками.
Скрегіт. Летять іскри. Блок на секунду спиняється — вагон сповільнює хід. Дах різко нахиляється. Я зіслизаю з нього…
І лечу в порожнечу.
У польоті знову згадую Алекса. Розкидаю руки, намагаючись зловити вітер, але немає точки опори — вітер не тримає мене. Я замружую очі й чекаю зустрічі з землею…
І земля розкривається піді мною. Від удару на мить непритомнію і приходжу до тями на дні глибокої шахти. Згори ллється місячне світло — крізь діру, що обрисами віддалено схожа на людське тіло з розкинутими руками.
Я жива. У мене болять коліна й ступні, дзвенить у голові. Хребет цілий — я можу ворушити руками й ногами. Білий порошок, у товщі якого я пробила діру, сиплеться за комір і хрускотить при кожному моєму русі.
І зусібіч підступає холод.
Я в снігу.
У місті не буває снігу — лише дощ і мряка. Перепілка розповідала, що іще її мати, стоячи на даху хмарочоса, якось упіймала в долоню сніжинку — можливо, останню з тих, що падали на місто. Якби місто завалили замерзлою водою, як би ми грілись?! Цілої сотні динамо-мишей не вистачить, щоб розтопити маленький замет…
Намагаюся вилізти нагору, до місяця. Сніг сиплеться мені на голову. Я більше не бачу світла: біла товща навалюється на плечі й не дає дихати. Мене охоплює паніка.