Його неможливо не зрозуміти. Він кличе за собою.
Спробуй Головань підійти до мене, я б, напевно, оперіщила його барабаном. Або зробила ще якусь дурницю. Та він не намагається підійти — повільно йде переді мною кроків за десять. Якщо я, провалившись у сніг, зупиняюся, зупиняється й він. Озирається. В очах немає нетерпіння — він просто чекає, коли підведусь, і тоді йде далі.
І я за ним.
І гадки не маю, куди він мене веде. Може, на смерть. На поживу своїм вовченятам… якщо у нього є вовченята.
Ми входимо в ліс. Потім виходимо з лісу. Місяць повільно опускається за верхівку найближчої гори. Я відчуваю запах диму. Першої миті він неприємно нагадує грубку Григорія, але за секунду я розумію, що запах інший. Скоріш за все, він схожий на запах дерев’яної тріски, яку підпалив для розваги Довгий.
Тут опалюють деревиною!
Головань іде по стежці, протоптаній чиїмись ногами. Минає ще кілька хвилин, і я бачу людське житло.
Важко назвати його хатою. У ньому лише один поверх, до того ж дуже низький. Дах білий від снігу, і над ним піднімається дим.
Я зупиняюсь.
Повільно прочиняю двері. Стає дуже ясно: я бачу високу жінку з надзвичайно довгим, майже до землі, розплетеним волоссям. В руці у неї палиця з живим вогнем на кінці. Вогонь горить так яскраво, що я мимоволі мружусь.
Головань не лякається вогню. Стоїть і дивиться на жінку, ніби на щось чекає.
Вона якось несподівано опиняється поруч — дуже стрімка, хоча вже й немолода. В її волоссі я бачу білі нитки. В її очах — жовтяві гострі зірочки. Вона, звичайно ж, не синтетик. І ніколи ним не була.
Жінка підносить свій вогонь ближче…
І раптом обличчя її спотворюється.
— Кого ти привів? — сичить, обертаючись до вовка. — Кого ти привів?!
Вона дивиться на мене, ніби я вбивця її дітей. В очах її ненависть, шал і на самому денці страх.
Я зустрічаю ранок у дерев’яному зрубі з великою піччю. Лежу в теплі, під шкурою. Мої руки й ноги стягнено ременями. Не можу сказати, що це веселий ранок.
Риплять двері. Потім ще одні. Входить хлопець (в отворі дверей йому доводиться нахилитися, щоб не стукнутись маківкою). Білявий. Безбородий. Ставить на стіл казанок, від якого піднімається пара. Кладе поряд окраєць хліба — я не зразу розумію, що це хліб. Швидше, здогадуюсь по запаху.
Як же давно я не їла!
Деякий час ми з хлопцем дивимось одне на одного. У нього в очах немає ненависті. І на тому спасибі. Я вже думала, що всі мешканці цього дивного міста щось проти мене мають.
Він ледь усміхається:
— Ти справді впала з неба?
Уночі я кілька разів повторила свою історію. Жінці з вогнем у руках, іншим жінкам, котрі збіглись на її крик. Чоловікам. Намагалась переконати, що не бажаю їм лиха.
Цього хлопця серед тих, хто зібрався, не було.
— Не з неба, — кажу, зітхнувши. — Я з міста. Мене везли на Завод. Я втекла.
Він посміхається, ніби я сказала щось кумедне. Допомагає сісти. Розплутує ремені на моїх руках. Руки затерпли.
— Їж, — підсуває до мене казанок. Простягає дерев’яну ложку. Я беру її до рук, довго розглядаю: вона більша й грубіша за наші ложки. На потемнілому від жиру дереві видно прожилки.
Спускаю з лежанки зв’язані ноги.
Їжа смачна. Я ніколи такої не їла. Це не можна порівняти ні з вітамінними пластинками, ні, тим більше, з безкоштовною вермішеллю. Хліб теплий і дуже м’який.
— Що це?
— Бануш із білих грибів.
У мене тремтять ніздрі. Фантастичний запах.
— Їж, — каже хлопець. — Ось бринза. Ось мед. Ось молоко.
Роблю ковток. Певно, мені б тут сподобалось, я залишилася б тут жити…
— Мені нікуди йти, — кажу я хлопцеві. — Можна, я поживу з вами?
Він перестає усміхатись. Хитає головою.
— Ти принесеш нам лихо. Багато людей загине.
— Чому?! Звідки ти знаєш?
— Я не знаю, але Цар-мати — бачить. Вона каже, що у тебе на лобі написана біда для всіх трьох родів. Молоді загинуть. Знаєш, я хотів би, щоб ти залишилась, але Цар-мати завжди все бачить наперед.
Їжа втрачає смак. Та жінка, що зустріла мене вночі, просто божевільна. А вони всі їй вірять. Чому?
— Наперед бачити не можна, — кажу я. — І потім… я ж нікому не бажаю лиха! Яку біду я можу принести, адже я одна, а вас багато!
Він відводить очі. Сумно хитає головою.
— Отже, мені доведеться піти? — питаю слабким голосом.
— Тобі доведеться померти, — зітхає він. І, побачивши мою реакцію, тут-таки додає примирливим тоном: — Ні, не вбивство, ми ж чесні вовки! Тільки двобій. Щоб після смерті ти могла спокійно полювати у Лісовому Краю.