Це не місто. Це вовче селище. Тут ні енергетичної години, ні контролерів, ні поліції. Веж також нема. Зате тут є зима, весна, літо й осінь.
У селищі живуть три вовчі роди — так вони себе називають. Кожен рід живе трохи відокремлено, але криниця спільна для всіх. І Цар-мати панує над усіма.
Люди-вовки і схожі, й несхожі на диких. Ярий — так звуть білявого — довго відповідає на мої запитання. Я дізнаюся, що місто лежить на південному сході, але дійти туди неможливо: надто стрімкі скелі, надто глибокі провалля й високі гори. Що на північному заході від селища є страшне місце, куди не можна ходити, — Те Місце, і якщо я буду розпитувати про нього, Ярий встане й піде. Я відступаю і розпитую про інше.
Гори не мають кінця і краю. У них повно звірів і птахів, у річках та озерах — риби. Кажуть, далеко-далеко в лісах живуть ще племена, і раніше вони приходили на землю трьох родів, щоб полювати й красти наречених.
Тоді три роди воювали з ними; але ось уже кілька років, як вороги не приходять. Мабуть, відкочували ще далі.
Я хочу ще розпитувати, але тут з’являється сама Цар-мати. Ярий іде.
Цар-мати сідає навпроти. У неї чорні очі, такі чорні, що майже не видно зіниць. У цих очей в’язкий погляд, що змушує заціпеніти. Потрібна чимала мужність, щоб не відвернутися.
— Я не бажаю твоєї смерті, — каже вона хрипко й лунко. — Та я захищаю моїх дітей.
— Від мене?
— Брати-вовки мали залишити тебе в горах. Головань помилився. Він уже старий. І він надто добрий. Доброта засліплює його. Він не бачить.
Дивовижно, але вона називає незвичайного вовка точнісінько так, як я назвала його — подумки. Головань.
— Це твоє? — Цар-мати бере до рук мій барабан. — Звідки це у тебе?
— Подарували.
Вона хитає головою:
— Ти заслуговуєш на гарну суперницю. Я випущу проти тебе найкращу дівчину з тих, хто отримає ім’я цієї зими. Це буде нелегка, але гідна смерть.
Важко уявити — минуло лише три ночі відтоді, як я покинула Перепілчине гніздо! Я вирвалася з лабет енергетичної поліції, вибралась із замкненого вагона, подолала Григорія, не розбилась, упавши з височини, не замерзла в лісі, мене не зжерли вовки… І все заради чого? Щоб незнайомі, в чомусь навіть симпатичні люди вбили мене нізащо!
Від образи я засинаю. Мені нічого не сниться. Коли врешті розплющую очі, у хатині вже темно. Виє вітер у димарі. Тьмяно світяться жарини. І горить, плаваючи у глиняному ковші, ґніт на шматку білого жиру.
Навпроти сидить Ярий. Вогонь відбивається у його широко відкритих очах.
— Дай попити, — прошу. Голос у мене хрипкий і лункий, майже як у Цар-матері.
Він підносить мені кухоль. Вода холодна, аж зуби ломить, і дуже смачна. Як усе тут.
— Завтра двобій, — каже Ярий. — Я умовив Цар-матір, щоб вона дала тобі довше відпочити… Послухай, коли ти все одно вже виспалася, може, розкажеш про місто? Як ви там живете?
Він слухає дуже уважно. По очах бачу, що не вірить і в половину моїх слів. Не розуміє, навіщо синтетикам підзарядження. Не розуміє, навіщо потрібні пікселі і що таке енергетичне шоу. Не вірить, що будинок може маги двісті поверхів. Іноді він перепитує, ще перепитує, з’ясовує знову, і я починаю сердитись: як можна не розуміти таких простих речей?!
— Як вони літають? — питає про диких. — Обертаються на птахів?
— Ні. Вони роблять крила, до паска прикріплюють мотузку…
— А навіщо? Вони не вміють перевертатись?
— Як це? — тепер уже я не розумію.
Він нетерпляче махає рукою:
— Та облиш… Ти мені ось що скажи: у вас дружина скількох чоловіків тримає?
Я дивлюсь на нього, і обличчя в мене, певно, дурне. Ярий зітхає, дивиться співчутливо: як можна не розуміти таких простих речей!
— У нас якщо одна дружина, то й чоловік один, — кажу здивовано.
— А в тебе?
Я знизую плечима.
— У мене нема чоловіка. Ще немає.
Він підходить до мене. Опускається на коліна. І цілує мене в губи, нічого не кажучи. Від несподіванки я сахаюсь.
— Якщо ти завтра її переможеш, Цар-мати залишить тебе живою, — поважно каже Ярий. — Такий закон.
Уранці сходить сонце. Мені весь час доводиться мружитись: шкода, що немає з собою чорних окулярів. Сонце горить. Сніг засліплює. З очей біжать сльози; люди-вовки, які зібралися подивитися на двобій, думають, що я плачу. Та мені байдуже до того, що вони думають.