Ми підходимо до урвища. Там уже стоїть Цар-мати — чорніша за хмару. Волосся, що розсипалось по плечах, де-не-де сплуталось.
— Ти програла свій двобій, — каже вона, дивлячись повз мене.
— Чому? Я виграла!
— Ти програла. — Її очі стають бляклими, жовті лелітки майже згасають. — Ти негідна двобою, тому тебе просто вб’ють — як худобу. Іди по мосту, і нехай тебе забудуть.
Я дивлюсь туди, куди вказує її чорний палець. Поруч із урвищем — скеля, крихітний острівець серед туману. На верхівку скелі веде мотузяний місток, такий благенький, що страшно дивитись. Міст, з усього видно, довго не провисить: вітер грає клаптем мотузки десь на його середині. За мостом, на скелі, невиразно бовваніє людська фігура.
— Це Мисливиця? — запитую я.
Цар-мати киває.
— Чому ви так хочете мене вбити? — питаю я після секундної паузи.
Її тьмяні очі на мить оживають.
— Бо у тебе на лобі написано біду для трьох родів, — каже вона повільно. І, піднявши голову до неба, ні сіло ні впало додає: — А завтра буде великий сніг.
Я чекала, що побачу все, що завгодно, та коли Мисливиця, підвівшись з каменя, повертається до мене обличчям, мимоволі відступаю і мало не падаю в прірву.
Мисливиця вища за мене на три голови. У плечах — половина мого зросту. Чорне волосся зв’язане у грубу косу. Очі круглі, без вій і без брів. Хоч скільки вдивляюсь, не можу помітити в них ні думки, ні жалощів.
Ніс зламаний. Розпластаний по обличчю, широкі ніздрі здаються двома чорними дірками. Коли Мисливиця, як ошкірений вовк, піднімає верхню губу, я бачу, що у неї бракує зубів. А ті, що залишились, — майже повністю чорні.
У неї руки ледь не до колін. У правій — сокира. Вона дивиться на мене, і під цим поглядом я завмираю. Мисливиця робить крок, наміряючись підійти і вбити мене, як худобу.
В останню секунду я, отямившись, кидаюсь навтікача.
Кам’яниста верхівка трохи ширша за сходовий майданчик: далеко не втечеш. Провалля з чотирьох боків. Туман гойдається поруч, із нього піднімаються, як статуї, безформні білі постаті. Я озираюсь. Мисливиця підносить сокиру, і моєї потилиці знову торкається ледь помітний крижаний подих, що змушує ціпеніти…
Я відстрибую назад. Засніжений камінь під ногами хитається, я зриваюся. Намагаюсь утриматись, але сповзаю на животі все нижче й нижче. Ноги не знаходять опертя. В останню мить чіпляюся за край скелі й повисаю на руках.
Високо наді мною стоїть Мисливиця. Дивиться згори вниз. Я згадую Григорія, як він втягнув мене на підніжку вагона…
А потім згадую того хлопчину, що під час показухи в Оверґраунді виграв перегони по прямовисній стіні. Як його звали?!
Його звали Тримайсь.
Притискаючись до майже прямовисної стіни, переходячи від опори до опори, намагаюсь обійти скелю. Чіпляюся за каміння, за корені. Крижини хрускотять під пальцями. Мисливиця йде за мною назирці — іноді я бачу над собою її чоботи, і на голову мені сиплеться сніг. Крізь вітер і шурхіт снігу чую її дихання…
І за мить встигаю відгадати удар.
Там, де щойно була моя права рука, опускається сокира. Летять кам’яні крихти. Мить — сокира опускається там, де щойно була моя ліва рука. Я зриваюся ще раз, пролітаю кілька метрів і з останніх сил хапаюся за гілку миршавої сосни, що невідь як виросла у розколині скелі.
Сосонка тріщить. Я метляюсь над проваллям. І несподівано збадьорююся.
Зараз усе на моєму боці: висота, вітер, який дужчає щосекунди. І навіть ця сосна, що змагалася за життя не рік і не два, тепер на моєму боці. Підтягнувшись, дістаюсь до її стовбура (зараз він стирчить зі скелі горизонтально). Влаштовуюся зручніше. Сідаю верхи.
Мисливиця дивиться на мене з кам’яної верхівки. В її круглих очах нема ні роздратування, ні люті, ні шаленства. Вона звикла вбивати спокійно. Навіть норовисту дичину. Вона не вступає у двобій, вона не змагається — вона просто вбиває.
Я бачу, як вона поглядом вимірює відстань до коріння сосни, що вчепилося в розколину. Лягає на живіт, притримуючись за випуклий камінь, звішується вниз. Б’є сокирою по сосні — і одним ударом перерубує стовбур майже до половини.
Та перш ніж сосна з тріском ламається, я встигаю застрибнути на стовбур ногами. І встигаю пробігти по стовбуру, як по тонкому карнизу. Крок, другий, третій… Вітер допомагає мені. З розгону наступаю на голову Мисливиці, яка все ще схилилася над сосною, і вистрибую на кам’яну верхівку. І майже одночасно сосна летить у провалля.