— Як ви мене назвали?!
— Тим іменем, яке вона тобі призначила. Адже це її право — давати імена. А жінка, котра вбила ворога і отримала ім’я, має право вийти заміж — за кого побажає.
— Заждіть, — кажу я і хитаю головою. — Заждіть…
— Ти передбачала колись майбутнє?
Я пригадую свої видіння над вогнем.
— Так, — відповідаю пошерхлими губами.
— Ти бачила її мертвою?
— Ні. Спершу я бачила мертвою — себе… А потім… щось сталось.
— Ти переломила долю, — каже він урочисто. — Ти сама влаштувала у своєму житті розвилку. Питання тільки, принесеш ти нашим родам лихо чи щастя.
— Я хочу тільки, щоб мені дали спокій!
Він знову тихо сміється.
— Ні, Лано. Тепер тобі не дадуть спокою. Початок весни… і настання літа. Полювання, рани, хвороби… пологи… весілля… нові імена…
— Про що ви?
— Хіба ти не зрозуміла, що сталось?
— Я перемогла Цар-матір. І вона померла. І вогнище її, — я затинаюся, — спалило.
— Це не просто вогнище. І не просто сітка. І не просто двобій… Те місце, де ви боролися, зветься Вогненним Коном. На Кін виходять тільки рівні супротивники. Кін допомагає їм боротись на межі можливостей… але перемагає той, хто зуміє подолати бар’єр. Вийти за межі, за власні рамці. Коли одному щастить це зробити, інший слабшає й помирає. І його сила переходить переможцеві.
Я мовчу.
— Цар-мати померла, і від неї нічого не лишилось. Тільки оболонка. Вона згоріла, як сухий мох… Вона десять років опікувалась трьома родами. Багато хто з наших вовків були її дітьми та онуками. Я пам’ятаю її в юності — не було нікого сильнішого й ніжнішого за неї.
— І хто ж тепер… буде Цар-матір’ю? — В горлі у мене стоїть клубок.
— Як, ти не знаєш? — Він насправді здивований. — Звичайно, ти, Лано.
Мене звуть Лана. Тепер мені здається, що мене завжди, все життя, звали цим іменем. Воно пасує мені так, ніби це моя власна шкіра.
Головань із Ярим показують мені селище — три кутки для трьох родів. Зруби, що тонуть у снігу. У прибудовах ворушаться, спершу лякаючи мене, багацько тварин: здебільшого вівці. Є й свині, і кури. Навесні їх випустять на зелену травичку, каже Ярий. Весна не за горами, незабаром її треба буде кликати. І добре кликати, бо снігу цього року навалило силу-силенну.
Люди виходять зустрічати мене. Іноді запрошують у дім. Я завжди згоджуюсь — адже це моя родина, моя нова родина… Язик не повертається сказати: мої діти. Але треба звикати.
Майже в кожному будинку — багато дітей, сидять, зачаївшись, на печі або на лавах. Дивляться на мене, витріщивши очі. Дорослі, навпаки, відводять погляд. Намагаюсь бути привітною, а в глибині душі не розумію, як мені бути Цар-матір’ю. Як це можливо? Я для них чужа, вони мені чужі…
— Скоро весна, Цар-мамо? — запитує маленька дівчинка, звісившись із печі. У неї каштанове волосся і яскраво-блакитні, як у Голованя, очі. — Скоро? Скоро?
— Скоро, — кажу, не встигнувши подумати. Я радше відчуваю, ніж чую, полегшене зітхання, що проноситься по кімнаті.
— А я їм казав, — повідомляє Ярий, коли ми виходимо на вулицю. — Вони не вірили… Тобто вірили, але… Адже ти за законом Цар-мати! Ти знаєш, як робити весну!
— Що?!
Головань штовхає мене в бік, і я змовкаю.
В усіх оселях, куди ми заходимо, є зображення вовка. Вирізьблене з дерева, випалене на стільниці, намальоване на печі.
— Голованю, — кажу я, коли ми вчергове опиняємось на вулиці, — мій барабан… на ньому також вовк.
Він киває:
— Я знаю. Барабан урятував тобі життя.
І не раз, додаю мовчки.
— Мені його подарував у місті чоловік на ім’я Римус. Ти не знаєш, він бував у горах?
— Важко сказати. — Головань по-звіриному стріпує головою, з його волосся й бороди летить навсібіч сніг. — Не багато людей з міста приходять сюди… А щоб хтось із гір повернувся до міста — про таке я навіть не чув.
— А із Заводу?
— Із Заводу ніхто не повертається, — каже він твердо.
Мисливці збираються до лісу. Їх п’ятеро, за широкими пасками — ножі й сокири. Одягнені у шкури, вони самі схожі на диких звірів, особливо коли, вийшовши на околицю, по черзі перекидаються через обгорілий пень. Пень стирчить із-під снігу — величезний недогарок на зразок тієї тріски, яку я колись цілувала. Чоловіки розганяються і, відштовхнувшись від утоптаного снігу, летять через пень, перевертаються в повітрі і спритно приземлюються на напівзігнуті ноги.
— Що вони роблять?
— Пустощі, — зневажливо мружиться Головань. — Граються. Перекидаються. Не по-справжньому.