Ярий біжить до мисливців, щось каже, показуючи на ліс і на мене.
— Що він казав про весну? — запитую впівголоса.
— Якщо ти не знаєш, як закликати весну, — кутиком рота шепоче Головань, — нікому в цьому не зізнавайся.
Навіть Ярому. Навіть мені. У тебе є ще трохи часу… Одне запам’ятай: якщо Цар-мати зі своїми дітьми не закличе весну, вона не прийде. Ніколи.
Крижаний вітер проривається під поли моєї хутряної куртки.
Після слів Голованя мені хочеться втекти. Я ночую сама, у спорожнілому будинку Цар-матері, і всю ніч до світанку думаю, що тепер робити.
Весна начебто має приходити сама, без сторонньої допомоги. З іншого боку, звідки мені знати? У місті ніколи не було ні зими, ні весни. Може, колись і були, та не за моєї пам’яті. Жартував зі мною Головань? Він наче не схожий на жартівника…
Я не знаю, як закликати весну. Гадки не маю. І не повинна нікому в цьому зізнаватись. Весело?
Головань каже, що до мене перейшла сила Цар-матері. Але я не відчуваю за собою жодної додаткової сили. Може, перевірити?
Відкинувши шкуру, підводжуся з лежанки. При світлі зірок і снігу, що пробивається з віконця, при світлі жарин, що тліють у печі, починаю присідати на правій нозі, розкинувши руки в боки, витягнувши вперед носок лівої ноги.
Десять. П’ятнадцять. Двадцять. Я присідаю, зціпивши зуби. Зараз у мені має відкритися сила Цар-матері. Адже вона була дуже сильна. Зараз… От-от…
М’язи відмовляються мене тримати. Я падаю на холодну дерев’яну підлогу. Ногу зводить судомою. Я масажую її, потім, перевернувшись на живіт, упираюся в шерехату підлогу руками. Починаю віджиматись. Не даю собі жодної хвилини на перепочинок. Працюю, як маятник, як механізм. Чекаю. Прислухаюсь до себе: де сила Цар-матері?
Нема. Віджавшись тридцять вісім разів, кидаю це заняття й сідаю на лаву.
Може, йшлося не про фізичну силу? А про силу духу, приміром? Може, я зумію тримати в руці гарячу вуглину?
Не залишаючи часу для вагань, відчиняю пічні дверцята, коцюбою підхоплюю червоно-сиву вуглину з купи жарин. Витягаю з печі (за нею тягнеться, мінячись, стрічка диму). Опускаю на долоню… І тут-таки, засичавши, скидаю на підлогу. Біль жахливий, і ніяка сила духу тут не допоможе.
На долоні здимається пухир. Жарина димить на підлозі; придавлюю її коцюбою. Ще пожежі тут бракувало.
Опускаю руку в ківш із крижаною водою. Переводжу подих. Де ж сила Цар-матері? Може, це просто традиція, вірування? Так мисливці стрибають через пень, в який поцілила блискавка, і вірять, що тепер вони вовки, і в лісі їм поталанить…
А Головань?
У лісі, де ми з Ярим збирали хмиз, я побачила пень із встромленим у нього ножем — руків’ям донизу. А навкруг — багато вовчих слідів. Ярий навіть близько підійти не дозволив — сказав, що це місце Голованя…
Я витягаю руку з ковша — з неї стікають краплі. Лунко падають на барабан — він лежить поряд, на столі.
Витираю мокру долоню краєм шкури, сідаю за стіл і починаю тихенько стукати по лункій деці із зображенням вовка. Відбиваю ритмом цю ніч і минулий день, свій страх і сумніви. Я вистукую; ритм-блок, добутий з навушників пікселя, відповідає, перетворюючи тему то так, то інакше. Та вперше в житті ритми, народжені генератором, не влаштовують мене. Видаються неточними, лисими, позбавленими енергії.
І не дивно. Адже барабан, а з ним ритм-блок, побували у стількох тарапатах…
Перевертаю барабан нижньою декою догори. Ось вона, тоненька електромагнітна мембрана. Це їй передаються коливання ритм-блоку, це він народжує звук, резонує з нижньою декою…
Пристосування, яке колись здавалося досконалим, тепер виглядає штучним і недоречним, як п’ята нога у вовка.
Я зітхаю. Беру зі столу широкий ніж. Підчепивши лезом край мембрани, звільняю барабан від саморобної приставки з ритм-блоком.
Знову відчинивши пічні дверцята, кидаю залишки свого технічного вміння на недотлілі жарини.
Уранці в хаті так холодно, що вода в ковші замерзає. В печі — охололий попіл. У відходку хрускотить лід під ногами. Повертаюсь до хати й пірнаю під шкури — зуб на зуб не попадає.
Заходить Ярий, і разом із ним входить оберемок дров і хмара пари.
— Мороз ударив, — каже він, і в його словах вчувається прихований зміст. — Ти коли підеш у гори?
Я хочу запитати, навіщо, але вчасно прикушую язика. Чуття підказує: Цар-мати знала б, навіщо йти в гори. Отже, і я маю знати.
— Може, сьогодні? — запитую я. Ярий супиться: йому не подобається нерішучість у моїх словах. Я розумію: у Цар-матері й тіні вагання не повинно бути у такій важливій справі, як…