Щаслива?
Мабуть.
Вечорами палають ватри на схилах, грає скрипка. Хлопці танцюють, змагаючись за дівчину. Дівчата танцюють, спокушаючи: обличчя їхні — лід, тіла — вогонь. Байдужі обличчя пливуть над землею, відбиваючи світло багать; різкі точні рухи, гордий поворот голови, груди у танці здригаються, змушуючи чоловіків шаленіти.
Мені зав’язують очі. Я мушу в танці впізнати Ярого. Хлопці проходять вервечкою, танцюють зі мною по черзі, чую, як тремтить земля під їхніми ногами. Ловлю щоками гаряче дихання. Нічого не бачу, підкоряюсь ритмові, відчуваю, як рукави партнерів ледь торкаються моїх рукавів…
І раптом ніби блискавка б’є — між мною і тим, хто поряд! Зриваю пов’язку — ось він, Ярий. Не чую скрипки, сміху, схвальних вигуків натовпу — беру його за руку й веду подалі від вогнищ, у темряву, до лісу. Чи це він мене веде?
Ми кохаємось на траві і на розстелених шкурах. Ми бігаємо, перекидаючись, по таловинах, голі, як звірі, веселі й пристрасні. Жоден синтетик у світі такого не відчував. Як вибухає лід — так я люблю свого Ярого. Як реве вогонь — так я кохаю свого чоловіка. Як піднімається ранок, як налітає буревій — я кохаю його вітром і полум’ям, і не розумію, де закінчується моя душа, де починається небо…
— …Одна й та сама зірка. Дивись на неї й знай — на неї дивлюсь я…
Ранок зустрічаємо на верхів’ї гори. Сидимо, обійнявшись, укрившись однією шкурою.
Розходиться туман. Із сусідньої гори раптом долинає дивний звук — ніби трембіта співає людським голосом.
— Що це?
— Кугичать. — Ярий усміхається. Витягає з-за паска дудочку-флояру й відповідає. Голос флояри пливе, переплітаючись з голосом гір, і я згадую верхів’я хмарочосів і пташину мову, якою розмовляли мої друзі дикі…
І мені на мить стає сумно.
Якось уночі я бачу вагончик канатної дороги. Троса не видно: він губиться на тлі неба. Вагончик пливе, раз у раз затуляючи зірки, і тьмяно світиться червоним. За ним тягнеться тоненький струмінь диму.
Вагон ховається за гору, на північному заході. Я довго дивлюся йому вслід.
— Що ти хочеш почути, Лано? — запитує Головань.
Ми сидимо на стовбурі поваленого дерева біля входу до його землянки. Я хвилину мовчу, а потім запитую зовсім не про те, про що збиралась.
— Чому всі так швидко її забули? Чому ти — котрий любив її, батько її дітей — забув і не згадуєш? І врешті я, хотіла того чи ні, — її вбивця…
Він усміхається:
— Чи згадує нинішня весна про минуле літо? Все живе помирає, щоб угноїти ґрунт і дати народження новому життю… Це життя, Лано. Світанок— убивця ночі, та хто може його за це ненавидіти?
Цього разу я мовчу — дуже довго. Він має рацію. Але мені важко змиритися з цією правдою.
— Розкажи мені про Завод, — прошу нарешті. — Ти маєш знати більше за інших.
— Чому? — Він гладить бороду. — Чому бідолашний старий вовк знає більше за Цар-матір?
— Бо ти ж… знаєш, що я … Чому б тобі просто не розповісти? Без цих твоїх… хитрощів?
Він посміхається.
— Я знаю не так багато. Більше здогадуюсь. Слухаю чутки. Сплітаю плітки. А що з цього правда…
— Розкажи.
Він приплющує круглі блакитні очиська.
— Запитуй.
— Чи можна зруйнувати Завод? — випалюю я.
— Можна, — озивається він, не розплющуючи очей, підставивши обличчя сонцю. — Одного разу його вже руйнували. Багато-багато років тому.
— Хто?
— Не знаю… Здогадуюся. Цей Завод завжди виробляв енергію. Але раніше — тоді — він брав її з… назвемо це стихіями. У нього й зараз збереглися шпилі-громовідводи… тепер вони криві, обвуглені. А раніше — я думаю — вони сяяли, як блискавка… приманювали небесний розряд. Блискавка… Вітер… Дощ… Сили землі… Сили води… Все це Завод брав і переробляв. Я не знаю, хто був його господарем і куди він дівав ту енергію… Колосальну, страхітливу, непередбачувану енергію… Та якось йому здалося, що цього замало. І він перевів Завод на повну потужність — на занадто, занадто повну. І той почав висмоктувати зі стихій усе, до чого міг дотягтись. Не залишив горам ані краплини дощу… ані подуву вітру… я так думаю. І тоді стихії… я не знаю, Лано, але гадаю, що вони повстали. Інакше нічим не пояснити, що Завод — таке громаддя! — був майже зруйнований… Вірніше, не так: він змінився. Він переродився.
Головань замовкає. Дивиться на сонце, не заплющуючи очей. Не мружачись.