Єва стогне крізь зуби. Я наступаю їй на ногу.
— Сімсот, — кажу спокійно.
Він мовчить. Літають і метушаться світлячки у банці. Шарудять. Моторошний звук.
— Дівчатка, ви розумієте, куди прийшли? Або ви платите і заправляєтесь, або ви звідси не виходите. Таке правило.
Єва важко дихає. Я сильніше тисну ногою на її ступню. Їй, мабуть, боляче, але мені зараз треба, щоб вона мовчала!
— Якщо ми не повернемося до ранку, — кажу якомога байдуже, — ваша бабуся дуже засмутиться. І пришле дроворубів.
— Дурненька. До ранку тут нічого не буде. Навіть ваших трупів.
— Сімсот п’ятдесят.
— А ти дика, — мовить він здивовано. — Дев’ятсот п’ятдесят. І більше жодних поступок. Гроші з собою?
— Вісімсот. — Мені дедалі важче стримувати тремтіння.
— Дев’ятсот.
— Вісімсот вісімдесят дві. — Я не витримую і заплющую очі. І цілу хвилину слухаю шарудіння світлячків у банці.
— Згода, — каже він нарешті. — Просто з поваги до твоєї наполегливості, дитинко.
Він іде до банки зі світлячками. Відкриває кришку, занурює всередину руку, зачерпує у пригорщу (фе!). Викидає у кватирку. Знову закриває банку, ставить на те ж місце. Світлячки намагаються злетіти і б’ються об скляні стінки.
— Скільки вас тут ходить, — бурмотить чоловік. — Про запаски не думають, живуть одним днем… І мруть. Ти, — несподівано повертається до мене, — ти скільки б протягла без дозарядження?
— Не знаю, — гарячково нишпорю по кишенях, збираючи гроші. Сотні не вистачає. Могла я, розраховуючись із рикшею, замість десятки віддати сотню?!
— І я не знаю, — каже він із дивним виразом. — Довго мені чекати? Давай гроші!
Я простягаю йому все, що у мене є. Він перелічує миттєво — у цілковитій темряві. В окулярах.
— Дитинко, ти помилилася, — каже він дуже лагідно. — Тут сімсот вісімдесят дві.
Я вдесяте обмацую кишені. Бічні, нагрудні, внутрішні…
У глибині кімнати відчиняються ще одні двері. Входять, здається, троє — вони величезні, пахнуть шкірою й потом, дзвенять металом, сопуть. В опуклих лінзах їхніх окулярів віддзеркалюється банка зі світлячками.
— Ти що, гратися зі мною надумала? — Дилер майже сичить. І в цю мить, коли він робить крок до мене, мої пальці намацують — у глибині кишені штанів — туго згорнуту купюру.
Дилер заспокоюється. Знову перелічує гроші. Киває громилам у темряві:
— Повний бак. Одним пакетом. Ось цій, кволій… А з цієї дикої не зводьте очей!
У темряві поблискують зуби. Дилер усміхається.
— Ідіть за ними, дівчатка. Вони вас не скривдять.
Один іде попереду. Двоє — з боків. Ніби конвоюють. Єва чіпляється за моє плече.
Ми виходимо на задній двір, завалений мотлохом і непотребом. Я підводжу голову й бачу, що небо потроху світлішає.
Передній відлучається, наказавши нам залишатися на місці. Мені на плече опускається важка гаряча лапа.
— Чуєш, ти, чорна… У тебе хлопець є?
— Є, — відповідаю крізь зуби. — Чемпіон із кара-дзюдо.
— Брешеш! — Громило сміється. Зблискують окуляри й зуби.
Його рука проводить по моїй спині. Я відстрибую.
— Облиш, — каже його напарник. — Шеф приб’є.
— Ой, та я тебе прошу… Шеф навіть не дізнається.
Цієї миті повертається той, що йшов попереду. Кладе на землю перед Євою плаский портфель. Відчиняє. Витягає манжету. Єва закачує лівий рукав. Її тіпає.
Манжета охоплює Євину руку вище ліктя.
У цю хвилину я ні про що не думаю, навіть про громила за спиною. Я дивлюся на Єву. Портфель тихо гуде. Єва глибоко зітхає, напружується, по її обличчю розпливається посмішка… Ну от. Нарешті. Ми змогли, ми зробили, нарешті!
Яскраве світло заливає подвір’я — покинуті коробки, каністри, трьох громил із портфелем і нас із Євою.
— Стійте, де стоїте. Енергетичний контроль.
У мене відбирає ноги.
Громила й не думають «стояти на місці». Однаковим рухом лізуть за пазуху… Що у них там — розрядники? Самостріли?!
Єва підстрибує і, волочачи за собою портфель, кидається в тінь. Я за нею. Чомусь найважливішим мені здається зняти з Єви манжету — а потім хай доводять, що ми причетні до оборудки, може, ми просто тут проходили…
Ох, нічого вони не доводитимуть. На тих, кого підозрюють в операціях з енергією, не поширюються звичайні закони. А нас упіймали на гарячому!
Я озираюся через плече…
І бачу.
Контролер чомусь сам. Громила кидаються на нього з трьох боків — їм нема чого втрачати. Один розкручує над головою ланцюг. У другого самостріл, у третього розрядник. Я розумію, що треба тікати негайно, але не можу зрушити з місця.