Щоночі над горами пливе вагончик канатної дороги. Тепер він майже не освітлений. Я радше вгадую його, ніж бачу.
І хоч би де я була, — відчуваю погляд Заводу. Він причаївся за горами.
Якось у горах мене захоплює буря. Я мокну, як хлющ. Блискавки спалахують безперервно, а від грому закладає вуха. Одна блискавка б’є зовсім поруч — я на мить сліпну. А трохи пізніше, коли гуркіт віддаляється, підходжу подивитись ближче.
Молода сосна розчахнута блискавкою навпіл. Чорна розколина димить. Витягаю з-за пояса сокиру (Ярий привчив мене скрізь ходити з сокирою) і берусь до роботи.
— Громовиця, — каже Головань, коли приношу йому обвуглену деревину, що гостро пахне. — 3 такої вийде гарна трембіта. Віднеси Ясеві, він майстер.
— Гроза народила трембіту. Трембіта зможе закликати грозу?
Головань пильно дивиться на мене.
— Так… Але гляди, не пробуй тренуватися. Стихії підкоряються людині тільки тоді, коли це питання життя й смерті.
— А барабан, — я торкаюсь рукою свого барабана, що висить на шиї, — також? Він закликає грім?
— Що голосніше, — Головань усміхається, — то краще. Що більше молодих, сильних, сповнених енергії людей збереться на землі, то скоріше цей гуркіт почує небо… Адже підкликати грозу й вихор — це зовсім не те, що підкликати, приміром, собаку. Треба дуже цього хотіти, Лано… Ти добре подумала?
Линуть тривожні й надривні звуки. Я б’ю на сполох. Люди вибігають з домівок — хто у чому.
— Я йду на Завод, — кажу я, коли три роди збираються навкруг. — Всі за мною. Всі, хто танцює Аркан. Молоді. Сильні. Я йду на Завод, хто зі мною?
Тиша. Я дивлюсь на Ярого — він у натовпі прямо переді мною. Та він мовчить і відводить очі.
— Хто зі мною?!
Тиша. Я чую, як калатає моє серце. Невже ніхто? Невже я помилилась?
— Я, — тихо кажуть у мене за спиною. Я обертаюсь…
Кругловидий Тримайсь, якому я сама дала ім’я, — один із найкращих виконавців Аркана. Він вийшов наперед і ніяково усміхається. Всі три роди дивляться тепер на нього.
— Я, — вже голосніше озиваються з іншого гурту. Виходить молодий Римус, ледь згорблений, довгорукий, вічно нашорошений. — Я йду.
Обводжу юрбу очима…
— Ти не можеш, — різко каже жіночий голос, і вперед виходить Безіменна. — Нехай я не маю права дорікати Цар-матері… Але і ти не маєш права вести молодих на смерть! Якщо тобі так хочеться померти — іди сама!
Юрба гуде. У мене темніє перед очима.
— Мало життів ми віддали Заводу? — запитую, ні на кого не дивлячись. — Мало чоловіків та жінок, молодих і сильних, загинуло просто так, даремно, без боротьби? Скільки разів у гори приходили слуги Заводу…
— А тобі хочеться, щоб вони прийшли зараз. — Безіменна дивиться мені в очі. — Тобі кортить, щоб із гір прибігли лихі вісті. Тоді ти з повним правом покличеш нас битися в його стіни — заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!
Вона влучає в точку. Останні кілька ночей я, на свій сором, очікувала лихих вістей. Мені хотілося, щоб Завод знову когось викрав, тоді б я з повним правом покликала молодь на битву.
Безіменна бачить, що вгадала.
— Погляньте на неї! — каже вона голосно. — Це Цар-мати? Це мати-вбивця!
— Замовкни! — гуде голос Голованя. — Кожен сам обирає свою долю. Ти вибрала свою, Безіменна, і бути тобі Безіменною навіки! А я, — він стає поряд зі мною, — іду з Ланою. І зроблю все, щоб вона перемогла.
Юрба замовкає. Хлопці й дівчата, чоловіки й жінки перезираються.
— Ми покличемо грозу, — кажу я впевнено. — Я знаю, як це зробити. Візьмемо найголосніші трембіти й найсильніші барабани. Я зрушу з місця хмари… Ми зруйнуємо Завод назавжди.
У тиші, що запала, моє серце робить п’ять ударів. Шість…
— Я піду з тобою, — каже Ясь, майстер із роду Ведмедів.
— І я, — каже Смерека. З ним поряд стають усі троє його синів.
— І я, — додає Бондар.
Навколо мене стають люди, молоді й старші, чоловіки й жінки. Я шукаю очима Ярого. Він, напевно, десь тут. У загальному шумі голосів я пропустила хвилину, коли він також зголосився іти зі мною…
— Виходимо завтра на світанку, — кажу я врешті. І, втягнувши носом повітря, додаю: — Буде вітряний день.
Моя трембіта лежить на строкатій вовняній ковдрі. Ясь зробив її з дерева, міченого блискавкою, — того дерева, яке я сама добула у лісі. Проводжу по трембіті рукою. Деревина здається теплою.