Поряд лежить мій барабан із напівстертим зображенням вовка. Той самий, що багато разів рятував мені життя. З подарунком Римуса мені завжди таланило — нехай і тепер він принесе мені перемогу.
— Не підведіть мене, — кажу я трембіті й барабану. — Як крило слугує дикому, так ви послужите мені.
Хочу ще щось сказати, але слова не приходять. Глибоко зітхаю, лягаю на звичну тепер лежанку. І думаю про Ярого. Мені хочеться, щоб він прийшов зараз. Адже він знає, яка важлива для мене ця ніч. Ми так і не змогли поговорити на майдані. А мені так треба, щоб він узяв за руку і сказав: усе буде добре…
Тиша. Я засинаю. Мені треба зібратись на силі, адже завтра головний у моєму житті день.
Я прокидаюсь, ніби від звуку трембіти. За вікном ледь-ледь сіріє небо. У домі порожньо. Піч порожня й холодна. Стогне вітер у комині. На секунду здається, що чую голос Цар-матері — він стогне і скаржиться. І від цих звуків мені стає моторошно.
— Ні, — кажу вголос. — Ти мене не залякаєш і не зупиниш. У мене досить сили, щоб зробити те, про що ти й думати боялась — навіть заради своїх дітей!
— Заради своїх дітей, — луною відгукується вітер у комині.
У моїх вухах дзвенить істеричний крик Безіменної: «Заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!»
Досить. Я стріпую головою, витрушуючи непотрібні думки та звуки. Піднімаюся й босоніж іду через усю кімнату— до трембіти на столі. До свого барабана. У напівтемряві простягаю руку, щоб погладити тепле дерево — Громовицю…
Трембіта розпадається під моїми пальцями, розсипається порохном. Я тягнусь до барабана — він осідає, як підталий сніговий замет, і розтікається по столу густою в’язкою юшкою….
Я прокидаюся. Рвучко сідаю на ліжку. Глибоко дихаю — груди наче здавило обручем. Коле в боку.
— Куди ніч, туди й сон, — бурмочу крізь зуби.
Ніч відступає. У кімнаті сіріє світанок. Моя трембіта й барабан лежать на столі — там, де я їх вчора залишила. Перевівши подих, підводжусь. Іду через усю кімнату. Зупиняюсь над столом, простягаю руку, торкаюся теплого дерева…
Трембіта розпадається навпіл — на дві довгі половинки. На розпанаханій деці барабана темніє ніби роззявлений рот. Зображення вовка більше немає — воно здимається безформними клаптями.
Це знову сон? Це дійсність. Я стою над уламками музики, над цвинтарем своїх надій…
Знамення? Попередження від Цар-матері? Знак?
Не знаю, скільки минає часу. Мої ноги коцюбнуть на холодній підлозі. Потім за спиною відчиняються двері. Я озираюсь. На порозі стоїть Ярий.
— Що з тобою? — питає він перелякано.
Надворі розвиднілося. Сутінки в кімнаті розвіялись настільки, що я можу бачити його очі. І от коли я у них зазираю, я раптом розумію все-все. У першу мить мені хочеться ще раз прокинутись, відкинути від себе це розуміння.
— Щось сталося? — повторює Ярий. І усміхається кутиками губів, ніби підбадьорюючи. Такі м’які, такі рідні губи.
— У тебе нічого не вийде, — кажу я, перестрибуючи через цілу низку запитань і відповідей. — Ти занапастив мою трембіту, мій барабан і наше кохання. Та я все одно поведу людей на Завод. Сьогодні.
Ніколи в житті не бачила, щоб люди так блідли. У нього наче вимкнули всю фарбу на обличчі — пригасили червоні й жовті прожектори, залишився сам синявий мертвотний відблиск.
— І не намагайся мені брехати, — кажу я. — Ти скажеш, що зробив це заради мене… А я скажу, що ти боягуз і зрадник.
Він відступає.
— Я зробив… заради тебе! Щоб зберегти твоє життя!
Я хитаю головою.
— Ні. Ти надто боїшся Заводу. Ти навіть не наважуєшся вимовити це слово, ти кажеш «Те Місце». Але ти не хотів визнавати свого боягузтва.
— Я не боягуз! Я голіруч убив вепра!
— Якби ти не був боягузом, ти пішов би зі мною. Або пояснив, чому не йдеш. Але і те, й інше здалось тобі однаково страшним.
Він відступає ще. Спиною впирається у зачинені двері.
— Ти збожеволіла через свою пиху! Ось воно, прийшла біда, якої чекала від тебе Цар-мати!
— Я Цар-мати, — кажу глухо. — І розмову закінчено. Йди.
Обливаюсь крижаною водою з діжки. Лічу до ста. Проганяю геть усі сторонні думки. Готую себе до великого бою.
Довго стою посеред кімнати, похитуючись, відчуваючи, як сила перетікає вперед, майже торкаючись підлоги невидимим згустком, як потім перетікає назад, і важкою стає потилиця. Вперед-назад: дедалі більша амплітуда. Дедалі пружніший гарячий згусток. Я сильна сьогодні. Можливо, сильніша, ніж будь-коли у своєму житті.