Є.
Не припиняючи відбивати ритм, крокую схилом донизу, і моя армія — мої люди, мої діти — за мною.
— Дощ! Дощ! До нас! Бий! Бий! Грім! Грім!
Небо буркотить, гуркоче і — раптом озивається ударом! Від гуркоту закладає вуха, але блискавки не видно. Далеко.
— Голосніше! — кричу я. — Голосніше! Дужче!
Завод дедалі ближче. Все вище підіймається розтріскана стіна бетону. Жовтий дим пахне неприємно й різко. Обриси обгорілих конструкцій лякають, не треба на них дивитись. Опускаю погляд і бачу ворота — іржаві, перехняблені, заляпані червоною й білою фарбою. Мені треба буде увійти туди — всередину. Я намагаюсь поки що про це не думати.
— Грім! Бий! Грім! Бий!
Хмари нависають над головою, важкі, надто важкі. Мені хочеться потрусити їх руками, вдарити як слід: ми вже майже під стінами Заводу! Нумо, блискавки! Не спіть! Нумо!
До Заводу залишається кількасот кроків, не більше. Ми майже прийшли. Небо в напрузі чекає останнього сигналу: зараз ударять блискавки, все добре…
Наступної миті я починаю глухнути.
Не розумію, в чому річ. Трушу головою. Звуки на мить відновлюються, а потім знову слабшають, ніби мені затуляють вуха.
І приходить страх.
Поряд із Заводом людину покидає воля. Я про це знала. Та я не знала, що Завод, нерухоме чудовисько, гасить ритми. Я б’ю в барабан — звуки тонуть, як у ваті, я стрімко глухну.
У мене пересихає в горлі, одна за одною захлинаються трембіти. Терпнуть руки — я чую, як змовкають барабани. Завод навалився на нас, ніби колосальним кляпом затикаючи нам роти.
— Нумо! — горлаю щосили. — Грім! Бий! Не здавайся! Тримайсь! Грай!
Мій голос звучить ледь чутно. Ніби з-під землі, з могили. Ось тоді я й згадую слова Ярого: прокляті землі… Зникають і звірі, й люди…
— Грім! — мляво проривається голос Голованя. — До нас!
Спалах. Самотня блискавка б’є у громовідвід. Чорний, покручений, він ковтає її жадібно й до решти.
— Ще! Ще! Грими! Давай!
Кожне слово Голованя звучить дедалі тихіше. Під кінець я бачу тільки, як він відкриває рота, від напруження здимаються жили на чолі…
Вітер безгучно піднімає куряву та тріски. Навколо ходять смерчики — надто маленькі, щоб налякати навіть курку. Зате вище стін піднімається тиша — глуха, мертва. Я ще відчуваю, як вібрує повітря, здригається від барабанних дек, та з кожною секундою ця вібрація слабшає. Беззвучно ревуть трембіти. Ще змагається Тримайсь, але його змійовик мовчить. Танцює Ясь, майстер із роду Ведмедів, рухи його сповільнені й непевні, як у п’яного. Головань, вирвавшись уперед, раптом починає танцювати плавно й страшно: це танок вовка, танок дикого звіра, танок-виклик…
Хмари сповільнюють рух. Вітер протікає крізь мої пальці. Ще є шанс! Ось вона, гроза! Зовсім близько! Я ще можу дотягтись, зіштовхнути два фронти, вибити з цих хмар хоч би пару блискавок поспіль! Я…
Моє серце — я відчуваю — б’ється все повільніше. Темніє в очах. Хмари призупинились, ніби розмірковують, що їм робити далі.
Боротися! Ще…
Та нескінченна тиша Заводу гасить не лише звуки. Гинуть усі ритми: і ритм крові, і ритм мозку, і всі ритми живої істоти. Знерухомлена, вона перетворюється на камінь, на труп.
Я гачу в барабан, не чуючи звуку, я сама стаю барабаном, я біля цих страшних мурів — єдине джерело живого ритму:
— Грім! Грім! До нас! До нас!
І в цю мить ворота, важкі іржаві ворота, від’їжджають убік. Звідти, зсередини, повзе густий дим. У глибині, напівприховані в його клубах, повільно рухаються чи то люди, чи то механізми.
Головань щось беззвучно кричить і кидається вперед. Жовтий дим одразу ж ковтає його, і я вже не бачу, що там відбувається, перед воротами…
Дивлюсь на небо. Хмари розвіюються. Хмари зрадили мене! Стихії посміялися з мене! Ніхто не прийшов на допомогу!
Щільний туман рветься з воріт, як струмені пари під тиском. Щупальця жовтого диму тягнуться в різних напрямках, оточуючи й огортаючи мою знесилену, оглухлу й позбавлену волі армію. Я нічого не чую — ніби постарішала на сотні років і оглухла від безнадійної старості. У місиві туманних струменів встигаю побачити, як падає на землю Тримайсь, як падає знесилений Римус і залишається лежати нерухомо, а над ним стає химерною статуєю згусток жовтого диму…
Більше я нічого не бачу.
Темрява. І серце зупинилось.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Отямлююся від того, що великий крук довбе мене в руку. Проганяю клятого птаха. Крук відлітає, але недалеко. Тяжко сплигує на камінь.