Вона закінчується раптово, і я лечу вниз. Підвертаю щиколотку — на щастя, не сильно. Зв’язки цілі.
Навколо жовтий туман, підсвічений червоним. Нічого не розгледіти. Я йду, витягнувши перед себе руки, і наражаюся на стіну. Йду вздовж стіни — і знаходжу двері.
Той, хто дуже хоче знайти вихід, — знайде його. Із-за дверей пробивається повітря, справжнє, чисте й вологе. Я стою, витираючи сльози тильною стороною долоні. Віддихавшись, виставляю перед себе ножа і йду вперед.
Чуття мене веде чи везіння, та, поблукавши темними низькими коридорами серед мертвих залізних шестерень, знаходжу джерело світла. Світло штучне, біле — таке загоралося в кімнаті Довгого, коли він пускав у колеса всіх своїх динамо-білок одночасно. От лише це світло, що впало променем із бічного коридору, загородивши мені дорогу, значно дужче і яскравіше.
Доводиться зачекати, доки очі до нього звикнуть. Тоді притискаюся спиною до стіни — і потихеньку, беззвучно просуваюся вперед.
На що схоже Серце Заводу? Потрібне йому світло чи ні?
Я уявляю собі величезний шкіряний мішок, що пульсує, розганяє по тілу Заводу тепле повітря і жовтий туман. Чи це величезне біляче колесо, яке крутиться саме по собі? Чи механічне чудовисько? «Щось мені підказує, що воно м’яке», — казав Головань.
Мені не страшно. Я навіть дивуюся. Там, у наповнених туманом коридорах, у клятій трубі я ладна була померти від страху. А тепер, коли чуття підказує, що мета за два кроки…
Мені не страшно.
Я зупиняюся перед звичайними відчиненими дверима. Звідти падає світло. Там щось рухається: чую поштовхи, шерех, поскрипування. Воно там. Серце Заводу. І ніж у моїй руці.
Безшумно ступаю вперед. Бачу кімнату з високою стелею. Море світла, величезний пульт мерехтить екранами, а між мною і пультом стоїть — спиною до мене — чоловік.
Тим краще. Заплющую очі. Можливо, за мить мій ніж переріже сонну артерію в нього на шиї…
Я зриваюся з місця, легко долаю ті п’ять кроків, які нас розділяють, і вганяю ножа йому в шию. Вірніше, мені здається, що вганяю. А насправді чоловік блискавично розвертається і перехоплює моє зап’ястя холодними твердими пальцями.
Я бачу його обличчя.
Воно не молоде і не старе. Воно поза часом, і здається, що воно викуване з металевих плит. Чорні складки-стики. Очі дивляться ніби з дюз. Маленькі, холодні очі. Під його поглядом я обмираю.
— Я знав, що ми ще зустрінемося, — каже він байдуже.
Подолавши заціпеніння, намагаюся вирватись. Він перехоплює мене за ліву руку, а праве зап’ястя стискає так, що ніж випадає на підлогу. Наступивши на лезо, віджбурює мене, як ганчірку.
Я відлітаю до стіни. Вдаряюся потилицею. Сповзаю вниз. Згадую, як він за кілька секунд уклав трьох — трьох досвідчених бандитів, підручних енергодилера…
Але ж і я зараз значно дужча, ніж була тоді!
Я підводжусь. Мисливиця була вищою й дужчою за мене, вона була озброєна, а я ні, — але ж я її здолала!
Чекаю, доки мій ворог сам почне атаку. Але він не атакує. Стоїть, як залізний, і дивиться так, ніби я — комаха. Доводиться нападати першою. Роблю обманний рух, можливо, зараз він спробує до мене дотягтися, я підхоплю з підлоги ніж і…
Він легко вираховує мій обман. Хапає мене за горло — різко, точно, як автомат. Він може задушити мене. Може зламати шию. Мені, як і раніше, не страшно, але від усвідомлення, що все знову дарма, я божеволію.
Він знову відкидає мене. Він мене не боїться. Стоїть і дивиться зверху вниз. Я лежу, притулившись потилицею до стіни.
— Хто ти? — запитую, намагаючись відвернути його увагу. Вичікую зручної миті, аби спробувати ще раз.
— Я Серце Заводу, — каже він, і його очі в провалах-дюзах стають ще темнішими. — Його хазяїн.
— Брешеш, — кажу я, укриваючись холодним потом.
— Ні. Адже ти шукала мене? Ось, знайшла.
Я мовчу. Мені нічого сказати. Головань знову схибив, Серце Заводу не м’яке, не податливе, його не можна так легко прохромити…
— Ти програла, — мовить мій ворог.
Він має рацію.
Він не зв’язує мене і не сковує. Просто замикає в маленькій кімнаті з низенькою стелею. Слабко світиться червона щілина над дверима, ніби лиховісне вузьке віконце. Залізні стіни, залізна долівка. Я сідаю в кутку й обіймаю коліна.
Усе марно. Загиблі вовки. Головань, який своїм тілом не дав дверям зачинитися. Жах, який я пережила в клятій трубі. Усе дарма.
Я сиджу, не ворушачись, годину, другу. Від спраги склеїлися губи. Скільки мені залишилося? Скільки довгих хвилин мине, доки я нарешті помру?