— А ті, хто одержує по кілька зарядок за ніч… — бурмочу я.
— Це інше. Їм найчастіше дістається справжня енергія. За рахунок якого-небудь оштрафованого бідолахи. Але як тільки людина одержує більше однієї зарядки за ніч, вона починає вмирати. Мине кілька місяців — і їй не вистачить, щоб вижити, цілого Заводу.
Я згадую хлопця, що вмер на моїх очах у підворітті. І ще згадую Григорія.
— Ви ж їм платите… — Я не впізнаю свого голосу. — Ви самі їм платите підзарядками, щоб вони вам служили…
— Так. Інакше не виходить. Трансформаторна станція… звичайна енергетична підстанція, розподільний щит усього міста. Навколо неї — вищі чини енергетичної поліції. Вони ж усі синтетики. Їм потрібно по сто з хвостиком енерго щоночі. Їхнім дружинам, дітям, родичам, друзям. Їхнім радникам. Їхнім вірним слугам. Розумієш? Синтетиків, яких упіймали на незаконних оборудках із енергією, позбавляють пакета, прирікаючи на повільну смерть. А дилерів відпускають. Людей на брудній роботі — наприклад, ганяти вагони по канатці — підсаджують на мультидозу… тобто на декілька доз за ніч. Вони швидко змінюються на таких роботах. Нічого не встигають дізнатися, нічого не встигають збагнути. На їхнє місце беруть інших, і так без кінця.
— Ви все це знаєте… І нічого не намагаєтеся змінити?!
Він сміється, не посміхаючись. Не розтягуючи губів. Моторошне видовище.
— Мені треба, щоб розподільний щит працював. Щоб у будинки синтетиків ішла енергія. Втрати неминучі. Опір дротів з’їдає енергії більше, ніж уся ця зграя енергошакалів. Просто, коли я приходжу в місто й застаю дилера за роботою, я його вбиваю. І всіх, хто до цього причетний, убиваю теж.
— А нас ви не вбили.
— Я вас пожалів. Я можу собі дозволити таку розкіш — когось пожаліти.
— А тих, кого привозять канаткою, ви не жалієте?!
— Твою долю я міг тоді змінити. Їхню долю ніхто не змінить. Яка різниця, жалію я когось чи ні? — Він запинається. Тяжко переводить подих. — Ти питаєшся, чому я терплю всю цю банду прилипал біля трансформаторної станції? Справа навіть не в тому, що, прожени я цих, на зміну прийдуть інші… не в цьому справа! А в тому, що головного ні я, ні ти, ніхто змінити не може. Заводу потрібна жива енергія, він повинен регулярно пожирати молодих і дужих людей. І у світі, де це можливо… нема сенсу клопотатися про справедливість або щось на кшталт цього.
Стіни здригаються. Чи то звук. Чи вібрація. Мій співрозмовник зводить голову: на Заводі щось трапилося.
— Що це?
— Прибула зміна, — каже він буденно і вмикає бічний екран.
Не знаю, що я очікую побачити. Але на екрані графік — десять зелених стовпчиків, вищих і нижчих, зліва шкала з поділками. Справа — диск, розділений на сектори, три чверті зелені, одна п’ята — жовта, і тоненька часточка, що зосталася, — темно-сіра. По картинці пробігають смуги-перешкоди.
— Ось, — каже Хазяїн, дивлячись на екран. — Бачиш, зелене поле — дика енергія, жовте — залишкова синтетична. До повного завантаження не вистачає чотирьох відсотків, і це ще нічого. Бували зміни, що й десятка не вистачало.
— Що це? — повторюю я, мимоволі зіщулившись у своєму кріслі.
— Пальне для Заводу, — сухо відповідає Хазяїн.
— Це люди?!
— Ти що, сліпа? Це графік! Десять одиниць загальною ємністю…
— Це люди!
Він кладе мені руку на плече. Стискає пальці — мені боляче, але я не зважуюся ворухнутись. Є в ньому щось… від чого ціпенієш. Втрачаєш мужність.
— Я знаю, що це люди, — мовить він пошепки. — Ти гадаєш, навіщо я їжджу в місто після енергетичної години? Я дивлюся на них. На щасливих синтетиків. Я кажу собі: ось заради чого. Я записую їхню радість на плівку, привожу на Завод і монтую відеоряд для енергошоу. Переглядаю ці плівки ще раз. І ще. І кажу собі: ось заради чого! Ясно тобі?
— Ви дуже нещасна людина, — шепочу йому. У мене зуб на зуб не попадає.
— Я?
Стає тихо. Чутно, як вібрують стіни. Як осипається десь пісок.
— Що зараз… із ними… роблять?
— Зараз погонич вивантажує їх на стрічку транспортера. Вони сонні, приголомшені. Не розуміють, що відбувається.
— Погонич?
— Чоловік, який їх привіз. За шість хвилин Завод дасть канатці задній хід, і вагон поїде назад.
— Разом із погоничем?
— Так… Якщо прийом пройшов успішно, погонич знаходить у вагоні підзарядку.
— А якщо не успішно? Якщо по дорозі когось… загубили?
Він нарешті випускає моє плече.
— Тоді погонич нічого не одержує.
Ні, недарма Григорій так за мене бився. До останнього.