І знову — вкотре вже — туга й заціпеніння, що обліпили було мене, як липка шкурка, руйнуються і спадають, випускаючи мене на світло. Повертається мужність. А отже, повернеться й удача.
Я почуваюся громовідводом. Живим, танцюючим громовідводом. Я чекаю блискавки, я притягаю її, і ось…
Блискавка — думка — беззвучна й невидима, б’є мені в маківку, та так, що я ледь не падаю. Я бачу шлях до свободи. Такий простий і близький, що мені хочеться плакати.
Котра година? Там, зовні, похмуро — чи сонячно? Чи далеко до ночі? Мені потрібно, щоб спочатку було світло, але невдовзі після цього посутеніло…
Прихопивши під пахву величезний, майже невагомий екран, я йду коридорами, щомиті завмираючи: мені здається, що Хазяїн може читати мої думки на відстані. Тому, коли з-за повороту з’являється його височенна темна постать, я майже не дивуюся. Лише серце, востаннє стукнувши, зупиняється.
— Ти куди зібралася? — питається він із звичною байдужістю.
— Я випробовую екран, — кажу перше, що спадає на думку.
— Бігаючи з ним коридорами?
— Я хотіла…
— Іди в рубку.
— Але я…
— Іди!
Не маю сил ослухатись.
Може, завтра, говорить моя надія. Не варто поспішати. Не варто привертати уваги, він може щось запідозрити. Він уважний. Він уже запідозрив…
Я повертаюсь і, по коліна тонучи в клятому жовтому тумані, йду в рубку. Може, я набридла йому? Надокучлива іграшка? Може, він вирішив відправити мене на мембрану — сьогодні?
У рубці порожньо. Сліпо мерехтять екрани. На одному з них — червона заставка. Я втратила лік часу: таж зараз має початися шоу…
Оглядаюсь на двері. Хазяїн відстав. А може, й не збирався наздоганяти мене? Може, йому достатньо, щоб я сиділа в рубці, як під домашнім арештом? Ставлю згорнутий екран біля стіни. Підходжу до пульта. І бачу клавіатуру. Напівстерті зелені літери на білих клавішах.
І гадки не маю, яким чином передається на екран програма енергетичного шоу. Але зараз, на кілька секунд, мені привідкривається майбутнє.
Можливо…
Я промахуюся пальцями по клавішах, тому напис виходить не надто красивий.
ЗАВОД ІСНУЄ ПОЖИАЄ ЕНЕРІЮ ЛЮДЕЙ НЕ ВІРТЕ ЕНЕРГОКОТРОЛЕРМ ЛОВЦЯМ ШУКАЙТЕ СІНТ ЦЕ Я ЛАНА
І натискаю велику кнопку із написом «Ввести негайно». Я майже не вірю, що це можливо, але мої кострубаті слова висвічуються на екрані. Одразу після традиційного вітання «…для вас, мешканці міста!»
У коридорі кроки.
Я розумію, що загинула. Рятунку нема.
І кидаюся бігти, прихопивши екран, свою останню надію.
Я завертаю за ріг коридору, коли з протилежного боку — всього за двадцять кроків від мене — з’являється Хазяїн.
Я біжу, як не бігала ніколи в житті. Хазяїну потрібно кілька хвилин, щоб виявити моє мистецтво. І кинутися навздогін.
Я чую його кроки. Щомиті чекаю, що він схопить мене за волосся.
Зараз треба повернути. Другий коридор ліворуч — чи третій?!
Я зупиняюсь. Гаю час. Один із цих коридорів веде в глухий кут, і я не бачу майбутнього. Я не знаю, куди мені звертати.
Кроки Хазяїна все ближче, і я щодуху кидаюся в перший-ліпший коридор. Попереду згущується туман.
Безвихідь?!
Це автомат-стонога! Я перестрибую через нього і звертаю в коридор праворуч. Тепер я точно знаю, де я. Ще сто кроків — і вхід у цегляну трубу!
Біля підніжжя залізної драбини витрачаю ще кілька секунд, щоб засунути згорнутий екран за пояс на спині. Хазяїн вилітає з-за повороту — я ставлю ногу на залізний щабель.
— Стій, мерзото!
Якщо в нього є пістолет чи бодай що-небудь, із чого можна вистрелити, я загинула. Згорнутий екран заважає, б’є по спині; хоч би він не вислизнув із-за пояса! Хоч би не впав!
Піднімаюся залізною драбиною, на штирях-щаблях залишаються, певно, клаптики шкіри з моїх долонь. Я не відчуваю. Я граю в доганялки зі смертю. Вгору!
Драбина трясеться. Мій ворог піднімається слідом за мною. Або в нього немає пістолета, або він хоче розірвати мене голими руками. Він же значно вищий за мене і фізично сильніший…
Ще побачимо, хто сильніший!
Долоні липкі. Я не відчуваю болю. Мені треба будь-що дістатися залізного майданчика. Тоді матиму шанс.
— Стій! Уб’ю!
Я майже відчуваю його руки на своїх щиколотках. Додаю швидкості. З погойдування громовідводу, із гудіння залізних щаблів, із мого власного хрипкого подиху народжується ритм, я ловлю його й підлаштовуюсь до нього, він підхоплює й несе, як швидка вода.
— Дурепа!