Здається, він відстав. Трохи, але відстав. Я не зменшую швидкості. Зараз! Ще трішки!
Ось він, люк. Я востаннє підтягуюся — і вибираюся на залізний майданчик на страшній висоті.
Сонце хилиться до обрію. Гори лежать навколо, як зубці величезної корони — зелений ланцюг, за ним синій ланцюг, за ним золотаво-димчастий. Вітер приносить запах трави і хвої. Я завмираю — наче громовідвід у чеканні блискавки…
— Лано, стій!
Я бачу його обличчя в отворі люка. Його очі вперше виглянули з тіні орбіт, я розрізняю їх колір. Вони зеленувато-карі.
Одним ривком він піднімає своє велике могутнє тіло на край майданчика. Я відступаю. Між нами два кроки, не більше.
— Стій, — каже він. — Послухай, нічого страшного не сталося. Ти зробила дурницю. Тільки й усього. Я не буду тебе карати. Я навіть не буду тебе…
Одночасно він робить крок уперед — і я, відступаючи, вихоплюю з-за пояса згорнутий екран.
— Лано!!
Його руки хапають повітря за міліметр від моїх грудей. А я вже валюся назад. Уже падаю, і вітер реве у вухах.
— Лано!
Вітер грає мною, як порожньою обгорткою від бутерброда. Я перевертаюся раз, удруге, плутаю верх і низ, в очах темніє… І, майже непритомніючи, розгортаю екран.
Ривок! Моє падіння сповільнюється. Потім пришвидшується знову. Я бачу, як заледве, долаючи опір повітря, розкриваються складки й перетинки, як раптом спалахують зеленим сенсори, як кожна ниточка й жилка екрана-крила напружується…
Я перебираю руками, обмацую несучі ребра крила-екрана, ловлю вітер. Це єдине, що може ще врятувати моє життя. Я вишу на розгорнутому крилі, вчепившись руками в жорсткі перетинки, усе ще падаю…
А потім різкий порив вітру, ніби підставлена долоня, перетворює падіння на легкий політ.
Я лечу, як птах. Я бачу світ згори. Я бачу гори, ліси й луки. Сонячні промені пробиваються крізь діряві хмари — віяло променів, розставлені пальці. Кольорове небо над головою, кольорова земля внизу, мерехтливе зеленувате крило — ніби тонке віко, ніби крильце бабки. Я лечу…
Поривом вітру мене зносить убік. І прямо на шляху, на відстані, здається, витягнутої руки, виступає з туману бетонна стіна.
Я різко змінюю нахил крила…
Мене підкидає й проносить над стіною, я черкаю по бетону підошвами черевиків. І знову падаю, але тепер унизу — хирлявий, іржавий ліс…
І знову падіння переходить у політ. Цього разу майже горизонтальний. Частка секунди…
Я врізаюся в колючий чагарник.
Дуже колючий.
Долоні мої роздерті до м’яса. Обличчя подряпане, голова болить, на лобі ґуля завбільшки з кулак. Але я жива. І я вільна.
Завод поруч. Завод близько. За кілька секунд після мого приземлення-падіння навалюється тиша. Уповільнює серцебиття. Сіє паніку.
Я біжу, тілом прориваючи цю смертоносну вату, і невдовзі вже чую хрускіт гілок під ногами. Власне серце. Хрипкий подих. Я вийшла з зони антиритму. Я перемогла. Переможно оглядаюсь…
Щоб побачити крізь хирлявий лісок, як залізні ворота відчиняються, і з чорної темряви — не можу спокійно в неї дивитись — висуваються, напівприховані жовтим димом, механізми.
Хазяїн бачив мій політ. Не знає точно, жива я чи ні, хоче пересвідчитися. Автомати принесуть йому моє тіло. Або непритомну мене. Або засічуть рух, упіймають на бігу, скрутять, притягнуть назад…
Долаючи біль, залізаю на найвище дерево. І сиджу, притиснувшись до стовбура, серед колючих гілок.
Автомати все ближче. Шикуються півколом. Періодично викидають уперед і в сторони гнучкі щупи з сенсорами на кінці. Один збиває — на льоту — птаха. Сиплеться пір’я, як чорний сніг.
Мені треба стати частиною деревного стовбура. Злитися з ним. Охолонути, віддати стовбуру все тепло… Дерево,дерево, врятуй мене!
Один із автоматів — ходячий пристрій на трьох ногах, із трьома пазуристими маніпуляторами — оглядає сусіднє дерево. Щупи витягаються на десять метрів угору, трясуть гілку за гілкою. Падають шишки. Обшукавши черговий об’єкт, механізм іде до наступного. До дерева, на якому сиджу я.
Хочеться закричати й кинутися вниз. Спробувати втекти. Бодай спробувати! Але я сиджу — і запізно згадую, що моя кров заплямила нижні гілки. Кров із поранених долонь.
І автомат знаходить кров.
Лютим зеленим вогнем спалахують сенсори. Висувається антена — він передає сигнал Хазяїну? Щупи — їх два — обвивають стовбур із двох боків. Повільно, неквапно рухаються все вище. Обмацують гілку за гілкою.
Я притискаюся до дерева всім тілом. Я — дерево. Я його частина. У моїх жилах — деревний сік. Я нерухома… Я завмерла!