Щуп торкається підошви черевика. Вся моя сила волі йде на те, щоб не смикнутися.
Щуп піднімається вище. Торкає холошу. Сковзає по деревному стовбуру, обмацує кору, торкається моєї спини…
Я перестаю дихати.
Другий щуп з’являється просто переді мною. І повільно торкається обличчя.
Я не рухаюсь. Я дерево. Дереву однаково, хто його торкається. З деревом заграє вітер, блукають по гілках птахи, дятел довбе кору…
Із різким роздратованим пищанням щупи зникають. Миттєво втягуються усередину, під корпус механізму. Розхитуючись на трьох ногах, автомат іде до наступного дерева.
Я сиджу на гілці цілу ніч. Чую, як автомати нишпорять по лісу. Чекаю, що вони повернуться. Чекаю, що з’явиться Хазяїн; пошуки тривають довго, при світлі й у темряві. Нарешті автомати відступають на Завод.
Я боюсь, що вони залишили сторожа, який дочекається, коли злізу з дерева, і тоді схопить мене. Тому я сиджу на гілці до ранку.
Уранці ліс прокидається. Іржавий ліс. Дерево, що дало мені притулок, вкривається росою. Я жадібно облизую кожну голочку Тоді спускаюся вниз (руки-ноги оніміли так, що ледь не падаю) і злизую росу з трави.
Роса на моєму одязі. На волоссі. Роса змиває кров з обличчя й долонь. Я вмиваюся в росі — й оживаю. Ніби й не було страшної ночі. Ніби ми гуляємо в лісі — з Ярим… Але ж Ярий залишився в селищі трьох родів! І, може, чекає на мене? Може, якщо я повернуся й розповім усім правду, він пробачить мені?
Я не наважуюся вийти з лісу на відкритий простір. Ховаючись за стовбурами, підбираюся ближче, бачу горбки іржавої глини і звалені на них порвані барабани, непридатні бубни, зламані трембіти. Цвинтар моїх друзів. Цвинтар наших надій.
Роса висихає. Піднімається сонце. До селища — всього півдня ходу. Як мене зустрінуть? Що я побачу, коли повернуся?
Сідаю на траву. Страшенно хочеться їсти… І хочеться відпочинку. Спокою. Нормального людського життя. Вогню в печі. Розмов. Чоловічих і жіночих облич. І дітей. Як мені не вистачає настирливих, галасливих дітей, які вічно крутяться під ногами, яких так багато в селищі!
А якщо автомати побували й там?
Хазяїн не признавався мені, скільки я його не розпитувала. Ці стовпчики на екрані, ця вібрація стін, цей вітер у коридорах Заводу… Може, всі три роди вже там? І діти?
Розумію, що цього не може бути. Щоразу перед поглинанням приходив вагончик із міста…
З міста.
Як відреагували люди, прочитавши на екрані моє послання? Збій, аварія, нестикування? Не звинувачувати ж у помилці пікселів — вони всі діяли чітко за командою ритм-блоків…
«Шукайте СІНТ». Я могла порадити б їм що-небудь розумніше. «Не вірте контролерам, ловцям…» А як вони розрізнять, хто ловець, а хто ні?
Мені треба в місто. Не в селище — у місто. Чому ця проста думка не прийшла мені раніше? Мушу попередити диких. Урятувати тих, кого можна врятувати…
Я маю розповісти їм правду. Вони ж нічого не знають! Може, вони вирішать — вони, а не я, — що Завод треба зупинити за будь-яку ціну. І тоді ми зберемо велику юрбу, величезну, прийдемо під стіни Заводу і тоді переможемо?
Я підводжусь… і зупиняюся, притулившись до смолистого стовбура. До селища — півдня ходу. А в місто… як я доберуся до міста? Там же непрохідні гори…
Страшенно хочеться їсти.
Бреду, дивлячись під ноги, знаходжу кілька полуниць, знаходжу гриби, які колись показував Ярий. Їм сирими. Мене одразу ж починає нудити. Не отруїтися б…
Чую струмок. Підходжу ближче. Струмок великий, ширший від того, на якому ми з Ярим улаштовували перегони на льодорізах… Знову ці спогади!
Лягаю на живіт і п’ю, як звір. П’ю, стогнучи від задоволення. Тоді заплющую очі.
Всі мої біди від того, що я хочу занадто багато. Мені не досить того, що є. Я хотіла більшого — і полізла на вежу, до диких. Я хотіла більшого — і пішла із селища на штурм Заводу… Адже в мене було все: і любов, і…
Сльози падають у струмок.
По стромовині пливе, наполовину занурившисьу воду, уламок стовбура з єдиною гілкою. Сама не знаючи навіщо, ловлю його за кінчик гілки і притягаю до берега.
Уламок стовбура. Куди він пливе?
Відпускаю колоду. Вона пливе, неквапно й урочисто, далі, за поворот, ховається з очей…
А куди впадає ця ріка?
Чомусь, думаючи про це, починаю хвилюватися. Мені треба пригадати щось дуже важливе. Я сиджу майже біля самого Заводу, хоча мені треба чимшвидше забиратися звідси, може увімкнутися антиритм, автомати можуть улаштувати ще одну зачистку… А вдруге їх не обдурити!
Чому я не тікаю світ за очі, в гори?