Хазяїн розповідає мені все це докладно: як робилися крила, як обточувались повітряні дошки, як це все працювало, — і я прекрасно розумію, що він не бреше. Він справді там був і вижив. І літав, мабуть, одним із перших.
Я лежу й слухаю. Ні про що не запитую. Я не можу говорити: у мене сильний жар, голова свинцева, з очей течуть сльози — не тому, що я плачу. А просто сльозяться очі. Запалилися всі рани й подряпини, він обробляє їх маззю. Напуває мене й годує з ложечки. Носить на руках у лазничку. Я не можу пручатися. Та й що б я робила без нього?
— Екран, у принципі, не повинен був тебе витримати. Просто ти впіймала вітер. Це дуже важко.
Зараз він запитає, хто мене навчив. Я не скажу — навіть якщо катуватиме.
Але він не запитує. Він розповідає, все тим же рівним голосом, що найважчим у мистецтві пневмонавтики був не старт, а фініш. І довго розповідає про дівчину, яка так хизувалась перед ним, що йшла іноді на божевільний ризик.
— Вона загинула? — хриплю я.
— Ні, що ти! Вона потім… у неї був чоловік. Здається, вона народила дитину. Дівчинку.
Він замовкає.
Його долоня лежить на моєму лобі. Я не можу її скинути. Від цього доторку вщухає біль.
— Ти пам’ятаєш своїх батьків?
Приблизно про те ж запитував Римус. Старий Римус із магазину барабанів.
— Пам’ятаєш?
— Майже ні.
— Мені чомусь здається, що та дівчина… стала потім твоєю матір’ю. Ти на неї схожа.
— Справді?
— Так. Я завважив це одразу, коли побачив тебе там, на цьому смітнику… поруч із дилерами. Ненавиджу цих тварюк.
— А ваша дружина, — мені тяжко говорити, — вона… не ганялась у пневмотунелях?
— Ні. Вона була синтетиком із синтетиків… Тиха. Боязка. Та дівчина в тунелі була, як трава, що пробивається крізь асфальт. А інша, моя дружина, — як квітка на відкритій землі.
Я мовчу.
Він обіймає мене. Притискає до себе. Я чую його серце.
— Знаєш… коли ганяєш у пневмотунелі, дуже важливо, яку пісню співаєш, мовчки. Усе, зрештою, залежить не стільки від швидкості реакції чи від уміння. І від умілих, бувало, лише мокре місце лишалось, попри всю їхню реакцію. А от важливо правильно вибрати пісню. Віриш?
Я гадаю, Головань співав про себе, коли бився чи полював. І Цар-мати, по-моєму, теж.
— У мене була дуже проста пісня, — розповідає Хазяїн. — Але вона ніколи не підводила.
Я не поспішаю звільнятися з його рук. Може, тому, що занадто ослабла. А може, просто не хочу.
Хазяїн чи співає, чи говорить наспівом:
— Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив. Раз-два-три, чудово жити в світі, доки ласти ще не склеїв ти. Три-два-раз, не склеїв ти… І так далі. — Він обриває пісню, ніби збентежившись.
Пісня дивна і трішки кумедна. Ніколи раніше її не чула, але запам’ятовую одразу ж. «…Доки ласти ще не склеїв ти… Три-два-раз, не склеїв ти…» Ловлю себе на тому, що повторюю слова — самими губами.
Хазяїн ледь розтискає руки. Дивиться на мене зверху вниз.
— Лано, не покидай мене, — каже дуже тихо. — Ти остання радість у моєму довгому, нехорошому житті. Не тікай від мене. Будь ласка.
Мені сниться, що я лечу в щільному потоці повітря уздовж підземного тунелю. На стінах горять яскраво-жовті лампи, зливаються в русі, перетворюючись на дві нитки світла справа і зліва. На віражах дошка-крило черкає по стінах, викрешуючи іскри. Це схоже на наші перегони з Ярим по замерзлій річці, але страшніше.
Я знаю, що випереджаю суперника на якусь частку секунди, він дихає мені в потилицю, і коли пролітаємо повз чергову лампу, бачу його тінь на стіні.
— Не наздоженеш!
Я знаю, хто це. Але не дозволю йому ще раз упіймати мене. Нехай скільки завгодно співає свою пісню.
— Жив-був хлопець, звали його Вітер…
Я ловлю повітряний потік, намагаюся стати частиною його, частиною цього вітру, пройти до фінішу найкоротшим шляхом. Іноді потік злітає під стелю, іноді опускається аж до бетонної підлоги, але якщо я торкнуся її, миттєво втрачу швидкість. Я лечу, ошаліла від польоту, від миготіння вогнів, я вільна…
І, не вписавшись у поворот, врізаюся в стіну.
Прокидаюсь, обливаючись холодним потім. Навколо бетон, залізо, замкнені двері.