Я у в’язниці.
Вагон канатної дороги наближається до входу на транспортер. Я бачу його дах — далеко внизу.
Вагон входить у тунель. У мене шість хвилин — доки погонич виведе зміну, доки автоматика, що приймає, зіставить зелені стовпчики графіка з іншими, присланими із СІНТу при завантаженні. Завантажили стільки-то людей — вивантажили стільки-то одиниць пального загальною ємністю такою-то, стільки-то відсотків завантаження розпилювача. Якщо цифри зійдуться — погонич поїде назад із переносним акумулятором, зарядженим на декілька доз. Якщо не зійдуться — поїде без акумулятора. Але в будь-якому випадку в мене залишилося п’ять із половиною хвилин до відправлення вагончика.
Кидаю вниз мотузку. Вона летить, розкручуючись у польоті, кінець повисає, трохи не дістаючи до входу в тунель. Я дуже довго вираховувала довжину цієї мотузки — аж ніяк не треба, щоб погонич її побачив. Залишилось чотири хвилини. Я обережно сповзаю з вузького карниза, де просиділа кілька годин, і, перебираючи руками, відштовхуючись ногами від стіни, починаю спуск.
Я майже повністю відновила сили після хвороби. Майже. Секунди збігають, я опускаюся все нижче метр за метром. На мотузці зав’язані вузлики, за ними відраховую відстань. Намагаюсь дихати якомога тихше, але серце б’ється і груди ходять ходором.
Діставшись останнього вузлика, найбільшого, я зупиняюсь. Вишу на стрімкій стіні Заводу, прямо над входом у тунель, за метр піді мною тьмяно поблискує залізний трос канатки. Гуде транспортер — узагалі, він працює майже безшумно, але за багато днів на Заводі я навчилась розрізняти його звук серед безлічі сторонніх шумів. До відправлення вагончика залишились лічені секунди, зміна зараз ступить на стрічку останнього конвеєра…
Встигаю почути слабкий дівочий голосок:
— А куди тепер?
— На стрічку, — каже м’який, майже ласкавий голос, це, звичайно, погонич. — Тут транспортер, він відвезе вас, куди треба.
— А куди?
— Побачиш! Вибач, мені треба їхати, тут усе по годинах, ти розумієш…
Останні його слова зливаються зі стуком дверцят кабіни. Піт струмками тече по спині. Вибачте, друзі, сьогодні я не зможу вас врятувати. Вибачте!
Трос здригається. З тунелю з’являється дах вагона. Загаявшись, пропускаю потрібну секунду, і ось уже виїжджає каретка — якщо я стрибну зараз, мене намотає на блок. Тільки й залишається, що перечекати ще секунду і тоді вже…
Транспортер працює. Стіна Заводу здригається ледь чутно — розпилювач готується до запуску. Коли каретка від’їжджає, випускаю мотузку і м’яко застрибую на дах за кілька сантиметрів правіше від троса.
Як я не стараюсь, поштовх усе-таки є. Вагон схитнувся. Чи міг погонич цього не завважити? Зараз він закричить: «Стоп, машина! Перевірте дах!»
Блок скрипить. Я падаю на дах прямо під тросом — лицем униз, ногами до Заводу. Певно, погонич там, у кабіні, з подивом дивиться в стелю. Чи здогадається підняти люк, заглянути на дах і перевірити?
Скрип обривається. Каретка входить у робочий ритм, блоки котяться по тросу, як перевернуті колеса по перекинутих рейках. Вагон погойдується. Погонич мовчить. Я лежу, бажаючи стати пласкою, як тканина. З кожною секундою Завод усе далі.
Останніми днями я порушила нашу з Хазяїном традицію: зустрічати зміну разом. Він знає, що тепер, коли прибуває вагончик із міста, я ховаюся в темних коридорах, забиваюся далеко-далеко. То нехай пошукає мене: у звичайних таємних прихистках, у підземному тунелі, на майданчику громовідводу. А вагон тим часом від’їде вже далеко…
Трішки повертаю голову.
У горах осінь. Я бачу сині, зелені, призахідно-рожеві гірські пасма. Бачу величезний світ таким, яким його бачать найсміливіші птахи.
Я бачу грона дротів справа від канатної дороги — ними йде енергія в місто. І справа, і зліва від лінії передач жовтіють і червоніють схили, вкриті чагарником. Я пробула на Заводі довго, дуже довго.
Я вирвалася!
Сонце сідає. Ще тепле. Дах вагона майже гарячий — адже він був у дорозі весь день, добре нагрівся і не встиг охолонути за шість хвилин у тунелі. Від каретки тхне машинним маслом. А знизу піднімається запах гір, лісу, листя і хвої.
Чому люди не можуть жити у мирі й спокої, як ці гори? Усе на світі — енергія. Дрова, згораючи, віддають енергію Сонця, яку збирали все життя. Люди живуть, гріючись біля вогню, харчуючись свіжою дичиною або безплатною вермішеллю, але енергію черпають із зовсім інших, іноді випадкових, іноді дивних джерел; приблизно так говорив Хазяїн. Я навіть не запитала, як його звуть. Адже в нього, певно, є ім’я. Він не назвав мені його, а я не здогадалася запитати.