— Нікого немає, — повторює погонич після довгої, довгої паузи. — Порожньо.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Ми прибуваємо в місто зранку наступного дня. Над містом туман — не жовтий, як на Заводі, а звичайний сіро-бурий смоґ, який часто буває в місті. Я не дуже люблю його, але сьогодні він мені на руку. Обравши мить, зістрибую на дах якогось будинку (вагончик опустився так низько, що летіти доводиться метрів три, максимум п’ять).
Приземляюся доволі м’яко. Сиджу, чекаю, доки мине біль у відбитих ступнях. І ошаліло думаю: от і все.
Я так і не дізналася, як звуть цього погонича і хто він такий. Усю дорогу я лежала на даху, а він сидів у кабіні, не вимовивши ні слова. І лише коли ми впритул наблизилися до міста, ледь чутно стукнув у стелю, даючи знати, що час евакуюватись…
Я ніколи не дізнаюся, хто він і яка доля привела його на службу Заводу. Я не дізнаюсь навіть, скільки він проживе після нашої зустрічі. Але я буду пам’ятати його завжди.
Піднімаюсь. Глибоко вдихаю сирий туман. Я в місті. Я вдома.
Перше, на що звертаю увагу, — на вулицях дуже багато патрулів. Енергополісмени, у повному бойовому спорядженні, ходять по двоє-четверо, час від часу зупиняючи когось із перехожих і вимагаючи пред’явити соціальний код. А мій код давно анульовано, тому за жодних обставин не можна втрапляти їм до рук. Я йду, незалежно розглядаючись, але, завваживши патруля, одразу ж зникаю в підворітті. Йду до району хмарочосів, це неблизько і займає, таким чином, майже весь день.
Вежі піднімаються над містом, верхівки тонуть у тумані. Побачивши їх, я починаю хвилюватися. Усе, що трапилось останньої доби, не вкладається в голові. Учора в цей час я висіла на стіні, очікуючи відправлення вагона, а сьогодні — вже незабаром — побачу своїх. Диких. Алекса, Мавра, Перепілку, Леся. Усіх.
Лише зараз розумію, наскільки втомилася. Сідаю на край хідника. Одразу підкочує автоматичний вуличний рознощик, вивантажує в простягнену долоню упаковку енерджі-дрінку. Роблю великий ковток; рознощик котить далі — низький візок на трьох пластикових гусеницях, один підсліпуватий сенсор і роз’єм для маршрутної карти. Піраміда картонних банок із напоєм небезпечно хилиться вправо.
Довкола сновигають перехожі. Звичайні люди. А я все осмикую себе — мені хочеться жадібно вдивлятися в обличчя, про щось запитувати, привертати увагу. Я скучила за ними. Мене переповнює знання, яке я їм принесла. Яке, може, змінить їхнє життя. Але навряд чи зробить щасливими…
Кидаю упаковку від дрінку в круглу пащу сміттєприймача. Налітає вітер, підхоплює зім’яту картонку, підкидає вгору й несе по хіднику.
— Порушення громадського порядку!
Ледь стримуюся, щоб не здригнутись. Поліцейських четверо — у шоломах, зі щитами, у повній амуніції. Один — із численними нашивками на рукаві, мабуть, старший.
— Ти чого кидаєш сміття повз урну?
— Це вітер, — кажу я. — Зараз підберу.
І нахиляюся, щоб підняти картонку, але він наступає на упаковку.
— Чому не на роботі?
— Я працюю пікселем, — кажу перше, що спадає на думку. — Ще не час.
— Пікселем? — Він зводить брови. — Пред’яви соціальний код.
— Зараз, — кажу я. Вдаю, ніби лізу за пазуху. Пірнаю під його лікоть і стрімголов кидаюся навтіки.
— Стій!
Спиною зачувши небезпеку, різко звертаю ліворуч. Повз праве плече проноситься… я не встигаю збагнути, що це. Згусток вітру? Постріл із розрядника? І як вони сміють стріляти у мирних мешканців міста?!
Дорогу перегороджує велорикша. Я перестрибую через візок і кидаюся за ріг праворуч. Ліворуч. Знову ліворуч. Справа манливо зринає темне підворіття.
Піднімаю голову. Гладка стіна без вікон, у щілинах де-не-де мох і блідо-сіра трава…
Поліцейські з’являються за двадцять секунд. Звісно, кидаються в підворіття. Тупіт ніг стихає.
Тоді я потихеньку злажу зі стіни і щодуху біжу в протилежний бік.
Сходами вежі гуляє вітер. Замітає сліди дрібним піском. Після тридцять п’ятого я спеціально розшукую сигнали на старих місцях і зриваю їх усі до одного. Нехай вони вийдуть мені назустріч. Нехай вони здивуються!
Але ніхто не виходить.
Я піднімаюся все швидше. Починаю задихатись. Все-таки клята хвороба добряче мене підкосила… Забираюсь на сто перший. Звідси легко можна піднятися в гніздо за допомогою Ліфтера…
Заглядаю в пролам ліфтової шахти. Звідти віє холодом, смородом нечистот.
Мені стає страшно.
— Мавре!
Луна підхоплює мій крик, і він стрибає від поверху до поверху.