Я ледь стискаю губи. Рухаю язиком. Говорити навряд чи, радше мукати…
— …овк.
— Що?
— В…овк, — видавлюю я.
Бачу, як розширюються очі полісмена. Він повільно піднімає забрало. Цьому чоловікові років двадцять п’ять. До чола прилипли пасма чорного волосся.
— Як звали… того, хто тебе… відвантажив? — мовить пошепки.
Я не одразу розумію, про що йдеться.
— Те… Стефан. Ло… вець.
— Не може бути, — каже він із забобонним жахом. — Не може бути… Отже, це правда!
В його очах блищать сльози. А може, мені здалося.
Тепер ми їдемо ще швидше, але вже без сирени. Небо світлішає. Я й далі лежу в кузові, до мене поступово повертається спромога рухатись, але я ще слабка, як ганчірка. Полісмен налягає на педалі, заїжджає в низький пасаж (колись тут була торгова зона, тепер вітрини забито) і, завернувши у вузький провулок, зупиняється.
— Вилізай.
Я заледве піднімаюсь. Шия не рухається: щоб роззирнутись, доводиться повертатись усім тілом. Сірі стіни, уздовж хідника смужки відбивачів, заляпані брудом, водостічні ґрати на асфальті.
— І куди? — запитую я, ледь обертаючи величезним, як губка, язиком.
Він не відповідає. Береться за ґрати каналізаційного стоку (його руки в рукавицях), ривком піднімає. Відкривається шлях униз, я бачу залізні скоби на вертикальній бетонній стінці.
— Туди, — каже полісмен, переводячи подих. — І дуже швидко. Я вже мусив повернутись.
Заглядаю в колодязь. Звідти віє вогкістю. Непривітне місце.
— Чому я маю тобі довіряти?
— Бо заради тебе я ризикую шкурою.
Дивно, але ці його слова переконують мене краще, ніж півгодини докладних пояснень. Спускаюся в люк. Полісмен — чи хто він такий? — установлює ґрати на місце. Я бачу його — вгорі, крізь ґрати.
— Іди вниз, доки не потрапиш у колектор. Там стій і чекай. Нікуди не відходь, ясно? Просто стій і чекай. Там небезпечно.
Я зітхаю.
— Стій і чекай, — повторює він утретє. — Я пішов.
Я чую, як від’їжджає поліцейський веломобіль. Тоді помалу піднімаю ґрати. Це не так уже й важко. Навіть зараз я можу вибратися звідси на вулицю…
А далі що? Римуса немає. Гнізда спорожніли. До кого в цьому місті я можу звернутись — не до Гната ж, який жив у сусідній кімнаті?!
А полісмени довкола так і нипають…
Роздумую ще трохи. Тоді, крок за кроком, починаю спускатись.
Я все ще слабка, але й зусиль тут багато не треба. Після залізної драбини на вершечок громовідводу цей спуск під землю — просто дрібниця.
Мої ноги й руки виконують звичну роботу. Тьмяне світло, що пробивається крізь решітку, не може нічого освітити: тут майже суцільна пітьма. Але ж і дивитися ні на що. Вологі стінки. Звук моїх підошов і важкий подих відлунюють і повертаються знову. Утворюється вигадливий, мереживний ритм.
Я згадую Хазяїна Заводу, як він піднімався слідом за мною залізною драбиною: «Коли втомишся, відпочинь, я почекаю». Чогось останнім часом я занадто часто його згадую…
Опиняюсь на дні колодязя: далі сходинок немає. Роззираюсь. Ніс і вуха промовляють значно більше, ніж очі: чую порожній простір. Зліва віє холодом і гнилизною. Справа — теплом і цвіллю. Де я? Чого мені чекати?
Єву знайшли в колекторі. Як вона там опинилась?
Хочеться негайно піднятись нагору й вибратися на поверхню, але я зволікаю. Якщо тут життєїди, тим краще. Я розквитаюся з ними й за Єву теж. Нехай приходять.
Згодом у коридорі справа блимає світло. Ближче. Ближче. Людина намагається ступати безшумно, але я все одно її чую. Кроків за десять вона зупиняється.
Промінь ліхтаря заливає мене всю. Ліхтарик слабенький, не те що в погонича. Звичайний супереспандер.
— Що? — роздратовано запитую я. Якщо це життєїд, його чекає великий подив. І розчарування, мабуть, теж.
Чоловік із ліхтарем мовчить. Я не можу розгледіти його обличчя.
— Що? — повторюю я, роблячи крок назустріч. У лівій руці в нього ліхтар, у правій — зброя, я не можу розібрати, яка, і це зле…
— Ти? — запитує він ледь чутно, але луна підхоплює його голос і грає — від стінки до стінки.
— Так, я.
— А це я, — каже він і освітлює своє обличчя.
Вони вижили.
Доки посилений наряд поліції піднімався з тридцятого поверху на сто п’ятдесятий, усі мешканці гнізда Перепілки встигли переправитись на сусідній хмарочос. Район веж було оточено, рятунку не передбачалося й тут, але хитромудрий Мавр відшукав хід у підвал, а звідти — в каналізаційну систему.
— А сусідів накрили, — розповідала бліда, схудла Перепілка. — Вони нахвалялися скинути полісменів униз зі свого гнізда. Кількох скинули, а тоді їх підпалили… Ми бачили, як вони розліталися — крила горіли, троси лопалися… Тих, хто вижив, полісмени забрали.