— І потім, — я говорю все тихше, — розумієш… захопити СІНТ значно складніше, ніж Завод. Просто тому, що СІНТ підкуповує. Ось він пообіцяє чоловіку… або його дружині, або дітям… гарантований пакет щодня. І той не буде міркувати, звідки взявся цей пакет. Він візьме його, бо подумає: «Не візьму я, то візьме хтось інший». І буде на ньому жити. І ще… розумієш… захопити СІНТ — це однаково, що взяти участь у поділі. Ділити енергію… яку зробили з живих людей. Із горян, із… — Я ледь було не сказала «із Ярого», але вчасно прикусила язика. — Нехай ти або я не станемо її ділити, але обов’язково знайдуться такі, що стануть! Заради грошей або заради своїх коханих людей… Розумієш? Нам треба зупинити Завод! Якщо не буде Заводу, СІНТ розвалиться сам собою. Та спочатку…
Алекс хоче щось сказати, але тут починається енерго-шоу. Спалахує екран — червоним, білим, потім яскраво-зеленим. По ньому повзуть букви — брати і сестри мої, пікселі, працюють, стараються.
Ми з Алексом дивимось, як на екрані змінюють одна одну яскраві мальовані картинки. Кумедні люди з довгими, як сосиска, головами ганяють одні за одними по намальованих вулицях міста… Я мимоволі посміхаюсь. Це справді весело. Це смішно. Хто це придумав, намалював — невже сам Хазяїн?! Важко повірити…
З’являється заставка. Далі реклама водяного насоса. Я повертаю голову, аби щось сказати Алексу, але він раптом міниться на лиці, він дивиться на екран…
Я обертаюся — і встигаю побачити величезний напис, чорним по червоному: «ЛАНО, ПАМ’ЯТАЙ СЛОВА ЦАР-МАТЕРІ. ПОЩАДИ ЇХ».
Минають дні за днями, а я майже не сплю. Клуби, кімнати, якісь майстерні — люди збираються таємно, перед енергетичною годиною. Кожна зустріч починається зі страху та недовіри.
— Ти — Лана? — запитують вони презирливо й спантеличено. — Доведи!
Мені найменше хочеться що-небудь їм доводити. Я просто з ними танцюю — танцюю для них.
Деякі підхоплюють ритм одразу ж. Деякі — після довгих спроб. Мені трапляються кілька людей, узагалі позбавлених чуття ритму, вони не можуть повторити — пробарабанити — найпростішого ритмічного візерунка. Вони розбалансовані, не чують власного серця, тіла їх як холодець, але мушу врятувати і їх теж.
Дивна річ: із дня на день я не слабшаю. Навпаки — що більше вимотуюсь, то більше сил у мені накопичується. Люди за моєю спиною значливо переглядаються.
Зате, коли я засинаю, бачу один і той же страшний сон. Ніби виходжу з клубу, звертаю за ріг, а там стоїть, чекаючи на мене, Хазяїн Заводу. Намагаюсь утекти і не можу. Ноги прилипли до асфальту. Таке моторошне відчуття — ноги прилипли…
«Пам’ятай слова Цар-Матері. Пощади їх».
А себе я хіба щаджу?!
— Римусе… де всі твої барабани?
— Роздав, — каже він безпечно. — Синтетикам.
— Не шкода?
— А що робити, коли в мене відібрали магазин? До того ж, може, вони нам ще знадобляться…
Ми сидимо в дальньому кутку підземного клубу. Вже ранок, синтетики розходяться. Ми з Римусом забилися в куток, де ніхто не заважає. І ще — це важливо — тут є другий вихід, углиб, до кротів. Про всяк випадок.
Останнім часом це стало моєю звичкою — завжди перевіряти, чи є другий вихід. А ще краще третій. Усю поліцію міста мобілізовано, щоб упіймати «цю Лану». Нам усе складніше знайти клуб для зустрічі з синтетиками, все більший ризик, що хтось, полестившись на обіцяний владою призовий пакет, мене видасть. І все більше не по собі: можу привести хвоста до тієї нори, де живуть зараз колишні мешканці гнізда Перепілки.
— Тобі нелегко, — каже Римус.
— Таке відчуття, ніби я намагаюсь викопати підземний тунель чайною ложечкою.
— Твій ритм — це не чайна ложечка. Твоє ім’я зараз робить більше, ніж усі мої барабани, навіть якби вони заговорили одночасно.
Я усміхаюсь. Римус кладе переді мною на бляшану тарілку шматочок вітамінного торта — дві тонкі висохлі смужечки зі смаком полуниці. Торт хрумтить на зубах.
— Римусе, — кажу я, — ти пам’ятаєш, колись була така забава… перегони у пневмотунелях?
— Так, — посміхається він. — Гарний був час. Я й сам там ганявся хлопчаком, ногу зламав… А що?
— Це правда, що пневмонавти співали пісень, коли ганялися? Мовчки? Задавали ритм?
Він придивляється до мене і раптом насторожується.
— Лано… це важливо?
— Ти мав знати його, — кажу я.
— Кого?
— Там був, — я підбираю слова, — такий чоловік… серед гонщиків. Він, коли літав, завжди співав про себе таке: «Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив…»