— А як його звали?
— Я не знаю.
Римус дивиться мені в очі. Відкидається на спинку стільця.
— Це правда, ми всі співали мовчки. Ті, хто не співав або співав неправильно, незабаром розбивались. Я й ногу зламав через те, що перейшов на іншу пісню… занадто повільну… настрій у мене був… такий. Лано, пісня — це талісман. Ми ніколи не говорили одне одному, хто що співає.
— Там була ще жінка, — кажу я. — Схожа на мене.
— Звідки ти знаєш? — запитує він майже різко.
— Він сказав.
— І хто ж він такий?
— Краще скажи, ти цю жінку знаєш?
Він хитає головою:
— Ми всі розсталися. Вона потім народила дитину. А ще потім, я чув, вона померла…
— Друзі, — за перегородку заглядає хазяїн клубу, — я зачиняюсь. Ідіть. Якщо можна, різними шляхами.
Я одразу підводжуся. Римус не рухається з місця: дивиться на мене запитально.
— Я тобі потім усе поясню, — обіцяю чесно. — Мені треба подумати.
«Жив-був хлопець, звали його Вітер…»
Я виходжу з клубу. Оглядаюся: вулиця порожня. На бетонній стіні мерехтить тьмяний рекламний напис: «Мешканці Міста! Для Вас! Завтра! Свято Енергії! Незабутня Енергетична Година! Прийди і Відзнач Двадцять П’яту Річницю…» Річницю чого, не розібрати: у цьому місці на стіну когось знудило.
Сьогодні вночі в місті буде особливо гамірливо. До кожного пакета додадуть по два-три енерго. І синтетики вийдуть на вулицю, де чекатимуть на них дешеві розваги, і вони безтямно радітимуть — без гадки про завтрашній день…
Замислившись, звертаю за ріг. Просто переді мною стоїть, розставивши ноги, висока фігура в чорному плащі. Я сахаюсь; помічаю спочатку поліцейські нашивки і лише потім, за секунду, впізнаю Максима.
— Ти збожеволів? Я могла тебе…
— Швидше.
У нього таке обличчя, що я слухаюсь без запитань. Він хапає мене за лікоть і кудись тягне; не встигаю й оком змигнути, як опиняюся в багажнику поліцейського авто, поруч із двома товстими, масними від жиру велоланцюгами. Оддалік чутно свист, тупіт, уривчасті накази «Всім залишатися на місці»… Я тихо радію, що Римус пішов через підземелля.
Лежу, намагаючись не дихати. Хвилин за п’ятнадцять чую над головою стукіт підошов, скрип днища, кашель і лайку. Машина наповнюється полісменами.
— Знов упустили, — мовить застуджений голос. — Сучка.
— Хтось їй допомагає…
— Якщо вона взагалі існує в природі, — каже третій.
— Існує, — глухо говорить Макс. — Можеш мені повірити.
— А, — насміхається перший, — ти ж через неї лички втратив…
— Тебе б туди! — огризається Макс.
Хтось сідає на педалі. Ланцюги напружуються біля самого мого обличчя, колеса крутяться, машина несеться невідь куди…
Минає майже година, доки полісмени розходяться й усе затихає. Ще за півгодини приходить Макс і визволяє мене з багажника. Руки-ноги затекли, звісно. Я уявляю, як хвилюються Алекс, Мавр, Перепілка, і мені стає не по собі.
Ми в гаражі. У напівтемряві рядами стоять поліцейські веломобілі.
— Слухай, — шепоче Макс, — у мене до тебе… дивне прохання.
— Яке?
Він довго не наважується заговорити. Вперше бачу його таким нерішучим.
— Я тобі життя врятував. Двічі.
Мені не подобається цей вступ.
— Чого тобі, Максиме?
— Ти не могла б допомогти моєму батькові й матері? І ще там… кільком людям? Вони теж синтетики.
— Допомогти?
— Лано, все місто знає, що ти виробляєш дику енергію. І передаєш її людям. Які після цього… перестають бути синтетиками. Якщо, звичайно, самі постараються.
— Ти хочеш, щоб я підбадьорила дикою енергією працівників СІНТу? Тих, хто щодня відвантажує Заводу людей як пальне?
— Таж не всі! Головне завдання СІНТу — розподіл енергії, розумієш? Щоб кожен одержав свій пакет вчасно!
— Розподіл пакетів, — кажу повільно. — Ніколи не повірю, щоб твій батько… ким він працює?
— Він головний інженер.
— Не повірю, щоб головний інженер страждав від того, що пакет маленький.
— У них там постійна гризня, — каже Макс дуже тихо. — Знаєш, від чого помер колишній начальник СІНТу? Від браку енергії! Його змістили… і одразу ж оштрафували нібито за недоробки. І він помер.
— Твого батька хочуть змістити?
Довга пауза.
— Поки що ні… але дуже скоро, мабуть, так. Місце головного інженера завжди було таким… ласим…
— Як ти собі це уявляєш, Максе? — запитую різко. — З’явитися в СІНТ і сказати: здрастуйте, я Лана?
— Слухай, — він стискає мою руку, — я ж можу бути тобі корисним! Я покажу тобі СІНТ. Трансформатори, станцію відвантаження… Слово честі, я проведу тебе. Покажу все, що зумію.