— Несіть усе залізне, що може звучати й гриміти, — наказую я. — У горах так закликають грім. А нам дуже потрібна гроза. Сьогодні. Зараз.
Вони переглядаються. Не розуміють. Багато хто взагалі не знає, що таке гроза.
— Треба відволікти поліцію, — пояснює Римус. — Треба, щоб здійнялась тривога. Щоб вони не знали, що робити й куди бігти, а ми в цей час…
— Римусе, — я стискаю його руку, — спасибі. Але в СІНТ я піду сама.
Ми майже б’ємось. Ми майже полаялись навіки. Він хоче йти зі мною, час збігає, а я не можу, не можу пояснити йому, що це моя, тільки моя справа!
Римус потрясає кулаком. Я ловлю його на особливо темпераментному жесті й, продовжуючи його рух, кидаю через себе, намагаючись не сильно вдарити об асфальт.
Він мовчки піднімається. І довго не говорить ні слова.
— Добре, — каже нарешті, не розтискаючи зубів. — Тоді от що… Я зроблю так, що СІНТ у цей час узагалі спорожніє.
Світає. У мене в запасі залишається година, не більше. Місто заполонює досвітня тиша…
І ця тиша раптом вибухає.
Вони прийшли. Їх більше, ніж я могла очікувати. Вони несуть із собою залізні баки й каструльні покришки, жерстини й ланцюги, наконечники шлангів і обрізки труб. У центрі колони їде Римус на веломобілі, і всю машину обвішано великими й малими дзвонами. Римус крутить педалі, я йду поруч і б’ю в усі дзвони, а довкола коїться щось неймовірне.
Ревуть сирени з динамічним приводом. Гримлять бляшані банки, повні каміння. Гудуть бочки, торохкочуть ланцюги, б’є залізний прут об уламок залізної решітки — і ось із цього пекельного шуму помалу виростає ритм.
«Ми йдемо» — чується в цьому ритмі. І в мене по шкірі повзуть мурашки.
— Ми йдемо!
— Жити своїм ритмом! — кричить Римус у динамо-мегафон.
— Жи-ти сво-їм рит-мом! Жи-ти сво-їм рит-мом! — підхоплюють люди навколо.
Здригаються стіни будинків. Летять розбиті шибки, що не витримали навантаження. Місто роздирається між захватом і панікою. За вікнами метаються обличчя. На підвіконнях підстрибують склянки. Падають і б’ються, додаючи дзвеніння в музику нашого ходу. Я вибиваю синкопи по дзвонах, уплітаючись у загальний ритм особливим візерунком. Виходить красиво, хоча чую це, напевно, лише я.
— Вперед! Вперед! Іди вперед до вершини!
— Я — не синтетик! — кричить у Римусів мегафон дівчина, на секунду заскочивши на підніжку веломобіля.
Римус широко розкриває рота, щоб зберегти барабанні перетинки.
— Я — не син-те-тик! — вигукую разом з усіма, як клятву.
Римус ще щось хоче сказати, але в мегафоні закінчився заряд. Римус на мить випускає кермо, лівою рукою смикає за шнур — розкручується динамка, мегафон заряджається знову.
— Дика енергія! — кричить Римус. — Гей-го! Гей-го! Якщо ти з нами, ти Дикий!
— Гей-го! — вторить юрба. — Ти Дикий!
І цей крик підхоплює небо над нашими головами. Тривожно і радісно виють сирени мегафонів. Справа і зліва, із дахів невисоких будинків до нас планерують, спускаються по тросах, зависають над головами юрби вцілілі дикі.
Їм набридло тулитися по підвалах, вдавати синтетиків, ховатися й тремтіти. Вони витягли зі схованок свої крила, мегафони, ліхтарі, вони кричать і перемовляються пташиною мовою, вони вливаються в наш хід: ідуть по дахах, по стрімких стінах, вистукуючи ритм залізними прутами по бильцях балконів, по крилах вітряків, по склу й по жерсті.
Мені здається, що я бачу, як б’ють прямі промені світла з ревучих, співочих мегафонів. І одночасно відчуваю, як здригається земля під ногами і камені бруківки починають підстрибувати у своїх гніздах. У мені оживає страх предків: землетрус! Але в ту ж мить я бачу, як зрушується кришка каналізаційного люка і звідти до пояса вилізає кріт — худий, сутулий, у темних окулярах, із величезним гайковим ключем у маслакуватій міцній руці.
Не чутно, що він кричить. Я читаю, як Лесь, по губах: ми з вами. Ми з вами. Ми з вами.
І наш хід триває: по вулиці йде, гуркоче колона синтетиків, що збунтувались, дахами й стінами несуться дикі, підземними галереями пробираються, стрясаючи землю, кроти.
Я б’ю у дзвони, вливаюсь у ритм, розчиняюся в ньому — і раптом розумію, що з походу-гуркоту наш похід перетворився на щось більше. Ритм, що народився в юрбі, знайшов власне життя. І не ми ведемо ритм — ритм веде нас. Це потужний, веселий і безжальний поводир. Ми створюємо ритми, ритми створюють нас, людська ріка тече по вулиці, над вулицею, під вулицею, із кожним кроком стає більшою, приймаючи в себе струмочки із сусідніх вулиць і провулків, виробляючи нову, тугу енергію, заражаючи своєю силою і слабких, і зневірених, і тих, чиї перелякані обличчя біліють за склом…