Це світ, який Він створив. Це світ, який все ще триває. І Бог не відходить від безладу, в який ми перетворили цей світ. Тепер Він живе, майже радісно, безперечно — героїчно, в динамічних стосунках із нами та нашим світом. «І явився Господь» — такою є, мабуть, єдина найпоширеніша фраза про Нього в Святому Письмі. Вникнімо в історії, які Він пише. Ось історія про те, як діти Ізраїлю опиняються у безвиході, припертими до Червоного моря, на яких навалюється фараон з армією, у смертоносному шалі. Тоді з’являється Бог. Седрах, Місах і Авденаго врятовані після того, як їх вкинули у палаючу піч. Тоді з’являється Бог. Він дозволяє натовпу вбити Ісуса, поховати Його… — і тоді Він з’являється. Знаєте, чому Богові подобається писати такі неймовірні історії? Тому що Йому подобається виходити переможцем. Він любить демонструвати нам, що це йому під силу.
Зменшувати ризики і прикривати свої тили не властиво Богові. Однак це далеко не так. Більшість часу Він насправді дозволяє, щоби труднощі складалися проти нього. Скажімо, проти Голіяфа, загартованого солдата і вишколеного вбивцю, Він посилає… маленького веснянкуватого пастушка з рогаткою. Більшість воєначальників, вирушаючи в бій, хочуть мати якомога чисельнішу піхоту. Бог зменшує армію Гедеона від тридцяти двох тисяч до трьох сотень. Потім Він смолоскипами і порожніми глечиками споряджає різношерстий загін тих, хто залишився. І Бог випробовує свої шанси не в одній чи двох битвах. Чи думали ви коли-небудь, як Він поводиться з євангелієм? Бог мусить передати послання людству, без якого воно загине… навіки. І який Його план? По-перше, Він починає з найневдалішої групи: пари повій, кількох рибалок з освітою початкового рівня, збирача податків. Потім Він передає м’яча нам. Неймовірно.
Стосунки Бога з нами і з нашим світом саме тим і є: стосунками. Як у кожних стосунках, у них існує певна доля непередбачуваности і постійно присутня ймовірність, що нам завдадуть болю. Найбільший ризик, на який іде людина, — це любити, бо, як каже К. С. Люїс: «Полюбіть щось і ваше серце страждатиме або навіть розіб’ється. Якщо ви хочете мати гарантії, що воно залишиться неушкодженим, тоді не віддавайте його нікому, навіть, тварині». Але Бог віддає його знову, знову і знову, аж поки сам не починає через це буквально стікати кров’ю. Готовність Бога ризикувати просто приголомшлива — значно більша за готовність, на яку ми наважилися б на Його місці.
Церква століттями була у глухому куті, намагаючись примирити панування Бога зі свобідною волею чоловіка. Нам слід покірно визнати, що в цьому питанні багато темних місць, але для ознайомлених із дискусією кажу, що я не виступаю на захист відкритого теїзму. Попри те, в серці Бога безперечно є щось дике.
ВРЯТУВАТИ КРАСУНЮ
І вся його дикість, і вся його шаленість невіддільні від романтичного серця. Те, що богослови пропустили це повз увагу, більше говорить про самих богословів, ніж про Бога. Музика, вино, поезія, захід сонця… Все це Його винаходи, не наші. Ми просто відкрили те, про що Він подумав. Закохані й щойно одружені вибирають Гаваї, Багамські острови чи Тоскану як тло для свого кохання. Але чиїми ідеями були Гаваї, Багами і Тоскана? Розгляньмо це уважніше. Чия це ідея — створити людську форму такою, що поцілунок може бути таким приємним? І на тому Бог не зупинився, як відомо лише закоханим. Упродовж шлюбної ночі цар Соломон насолоджується зовнішністю своєї коханої, починаючи з очей. Йому подобається її волосся, її усмішка, її уста — «солодкі, як бджолині соти» і «мед і молоко під її язиком». Ви помітите, як він опускається дедалі нижче:
Шия твоя, немов Давидова башта, збудована для трофеїв.
…Двоє грудей твоїх, як двоє оленяток…
Покіль день дише холодочком
і тіні утікають,
зійду собі на гору мірри,
на ладану горбочок (II. п. 4, 4–6).
І дружина відповідає йому: «Нехай мій любий увійде в сад свій, та споживає плоди його препишні» (П. п. 4, 16). Який Бог вклав би Пісню пісень у Святе Письмо? І справді, чи нині мислимо, щоби таку еротичну і конфліктну книгу внесли до Біблії християни, яких ви знаєте? І який делікатний поетичний штрих — «двоє оленяток». Це не порнографія, але неможливо потлумачити все це як богословську метафору. Це просто нісенітниця. Фактично, сам Бог насправді говорить у Пісні особисто, один раз на цілу книгу. Соломон відвів свою кохану у спальню, і двоє роблять усе те, що пасує коханцям. Бог усе це благословляє, шепочучи: «їжте, о друзі! Пийте, впивайтесь, мої любі!» (П. п. 5,1), заохочуючи їх особисто, мовби в цьому є потреба. А потім Він заслонює штори.