Тоді з’являється Адам, тріюмф праці Божих рук. Не представникові тваринного світу каже Бог: «Ти є моїм образом, іконою моєї подоби». Адам має подобу Бога у своєму шаленому, дикому і пристрасному серці. І проте є ще один завершальний штрих. Це Єва. З нею творення підходить до своєї найвищої вершини, до кульмінації. Вона є завершальним дотиком Бога. І все, що може сказати Адам — це «Ого-го!». Єва втілює красу, таємницю і ніжну вразливість Бога. Як каже поет Вільям Блейк: «Оголене жіноче тіло — це частка вічності, надто велика для чоловічого ока».
Причина, чому жінка хоче розкрити себе як красуню, чому вона запитує: «Ти милуєшся мною?» полягає в тому, що Бог робить те саме. Бог — це принадна краса. Як молиться Давид: «Одного в Господа прошу, одного я благаю:…щоб бачити красу Господню» (Пс. 27, 4). Чи можна сумніватися в тому, що Бог хоче, аби Йому поклонялися? Він хоче, аби Його помічали і щоб ми захоплювалися тим, що бачимо? Як писав К.С. Люїс, «Краса жінки є джерелом радості для самої жінки, так само як і для чоловіка… в бажані втішатися власною красою є прояв покори Єви, і саме в коханому кохана смакує свою власну чарівність».
Визнаю, що цей опис надто спрощений. Можна ще стільки всього сказати, і все це не чіткі і непорушні категорії. Чоловікові деколи треба бути ніжним, а жінці — шаленою. Але якщо чоловік завжди ніжний, то, очевидно, з ним щось не так, а якщо жінка завжди шалена, ми відчуваємо, що вона не є тією, якою їй призначено бути. Якщо ви поглянете на суть хлопчиків і дівчаток, думаю, ви переконаєтеся, що я не дуже помиляюся. Краса і сила потрібні. Як каже псалмоспівець:
Одне сказав Бог,
оці дві речі чув я:
що сила Богові належить
і що у тебе, Господи, милість. (Пс. 62, 12–13)
Розділ 3
ПИТАННЯ, ЩО ПЕРЕСЛІДУЄ КОЖНОГО ЧОЛОВІКА
Трагедія життя в тому, що в людині щось вмирає ще за її життя.
_АЛЬБЕРТ ШВАЙЦЕР
Той починає вмирати, хто відмовляється від своїх бажань.
_ДЖОРДЖ ГЕРБЕРТ
Чуєш мене? Помолися за лицеміра, Який вирушив у дорогу молодим і сильним — Лише для того, щоб здатися.
ДЖЕКСОН БРАУНІ, «ЛИЦЕМІР»
У нашому місцевому зоопарку є один із найбільших африканських левів, яких я бачив за все своє життя. Величезний самець, вагою біля п’ятисот фунтів, з прекрасною гривою і просто велетенськими лапами. Рапtherа lео. Цар звірів. Безперечно, він був у клітці, але я запевняю вас — ґрати заспокоюють мало, коли ви стоїте на віддалі шести футів від чогось такого, що в іншій ситуації подивилося б на вас як на легкий сніданок. Чесно кажучи, я відчував, що маю наглядати за своїми хлопцями, тримаючи їх на безпечній відстані, мовби він міг скочити на нас, якби раптом захотів. Однак він був моїм улюбленцем, і тимчасом як інші ходили подивитися на мавп чи тигрів, я вертався назад заради кількох хвилин у присутності когось настільки могутнього, благородного і смертоносного. Можливо, це був страх, змішаний із захопленням, можливо, моє серце просто розривалося за цього великого старого кота.
Цей прекрасний жахливий звір мав би блукати в саванні, пануючи над усіма, наганяючи страх на антилоп, завалюючи зебр і газелей, попри те, де не застав би його голод. Натомість він щодня і щоночі кожну годину проводив на самоті, у клітці, меншій за вашу спальню, а їжу отримував через металеві дверцята. Інколи пізно вночі, коли все місто засинало, я чув, як з пагорбів накочувалося ревіння. Воно звучало не шалено, а радше жалісливо. Лев ніколи не дивився мені в очі. Я дуже хотів, щоб він поглянув, хотів заради нього самого, щоб він міг збентежити мене поглядом. Мені сподобалося б, якби він замахнувся на мене. Але звір просто лежав, утомлений тією глибокою втомою, яка приходить із нудьгою, лежав, дихаючи неглибоко, перевертаючись час до часу в різні боки.