Одна історія батьківського називання особливо мене інтригує. В її центрі — Веніямин, останній син Якова. Рахиль народжує хлопчика, але в результаті вмирає. З останнім подихом вона називає його Беноні, що означає «син мого жалю». Але втручається Яків і змінює ім’я на Веніямин, тобто син моєї правиці (див. Бут. 35, 18). Це вирішальний рух, коли хлопчик бере свою ідентичність не від матері, а від батька. Зверніть увагу, що для цього було потрібне активне втручання чоловіка. Це завжди так.
МАТЕРІ ТА СИНИ
У цей світ хлопчика приводить мама, і вона є центром його всесвіту в ті перші вразливі місяці і роки його життя. Вона годує його, охороняє, співає для нього, читає книжки, доглядає його, як каже приказка, мов квочка. Також мама часто ніжно називає сина своїм ягнятком, маминим золотком чи навіть своїм хлопчиком. Але хлопець не може подорослішати з такими іменами, не кажучи вже про «сина мого жалю», і тут настає час переміни, коли син починає шукати батьківської любови та уваги. Він хоче погратися в хованки з татом, поборотися з ним, проводити час разом із ним надворі або в майстерні. Якщо батько працює поза домом, як більшість чоловіків, тоді прихід батька додому буде для хлопця найбільшою подією цілого дня. Моя дружина Стейсі може сказати вам, коли це ставалося з кожним із наших хлопців. Це дуже важкий час у житті мами, коли батько, мов сонце, займає її місце у всесвіті хлопця. Це частково можна порівняти з жалем Єви — це певне відпускання, факт заміщення.
Мало хто з матерів робить це охоче, ще менше — правильно. Багато жінок просять своїх синів заповнити пустку їхніх душ, яку залишили їм чоловіки. Але в хлопця виникають питання, що потребують відповіді, а від мами він цієї відповіді не отримає. Жіночість ніколи не подарує мужности. Моя мама часто називала мене золотком, а тато — тигром. На вашу думку, в якому напрямку захоче піти хлопець? Він ще повертатиметься до мами за втішанням (до кого він побіжить, коли обдере коліно?), але піде до тата за пригодою, за можливістю випробувати свою силу і, найбільше, за відповіддю на своє запитання. Ось класичний приклад таких двояких ролей, що стався в моїй родині одного вечора. Ми їхали дорогою і хлопці говорили, яку машину вони хотіли б, коли прийде час сісти їм за кермо.
— Я думав про «Хамера» або мотоцикл, або навіть про танк. Що ти про це думаєш, тату? — поцікавився син.
— Я вибрав би «Хамера». На його даху можна прилаштувати автомат.
— А ти, мамо, яку машину хотіла б для мене? — звернувся хлопець уже до мами.
І знаєте, що вона відповіла?
— Безпечну.
Стейсі є прекрасною мамою; вона стільки разів кусала себе за язик (я аж сумніваюся, чи він в неї ще є), зберігаючи спокій, коли ми з хлопцями кидалися в якусь пригоду, що тягне за собою травми чи навіть кровопролиття. Її перша реакція — вберегти — є такою природною, такою зрозумілою. Зрештою, моя дружина є втіленням Божої ніжності. Але якщо мама не дозволятиме своєму синові пізнати небезпеку, якщо не дозволить батькові забрати його від неї, вона його розніжить. Нещодавно я прочитав історію розлученої матері, яка злилася через те, що її колишній чоловік хотів брати хлопця на полювання. Вона намагалася отримати судову заборону, аби той не навчив хлопця користуватися рушницею. Ось це розніжує хлопця. «Моя мама не дозволяла мені гратися у війну», — сказав мені один хлопчина. Інший завважив: «Ми жили на сході, біля парку розваг. Там були американські гірки — старого типу, дерев’яні. Але мама ніколи мене туди не пускала». Такі заборони розніжують, і хлопця треба рятувати від цього активним втручанням батька або іншого чоловіка.
Типові втручання переконливо зображено у фільмі «Досконалий світ». Кевін Костнер грає втікача з в’язниці, який бере заручником хлопчика і прямує до кордону штату. Але далі, за сюжетом, те, що ми сприймаємо як руйнування хлопця, насправді є його визволенням. Коли Костнер викрадає хлопця, той має на собі лише труси. Саме в такому вигляді багато мамів хочуть тримати своїх синів, хоч і підсвідомо. Жінка хоче, щоб її ягнятко було поруч. Із плином днів, я додав би, днів разом у дорозі, Костнер і хлопчик, у якого немає батька, зближуються. Коли Костнер довідується, що хлопчикова мама ніколи не дозволяла йому кататися на американських гірках, він страшенно обурюється. У наступній сцені хлопець, із руками, піднятими високо над головою, вгору і вниз по сільській дорозі їде на даху фургона. Таким є запрошення у світ чоловіків, у світ, в якому присутня небезпека. У підтексті такого запрошення є запевнення: «Ти можеш це зробити, це твоє».