«Він ішов до мене за підтвердженням своєї мужности», — сказала мені молода жінка про чоловіка, з яким зустрічається, точніше, зустрічалася. Спочатку він її привабив і, безперечно, привабив тим, як захопився нею. «Саме тому я з ним розійшлася». Мене вразила її проникливість і сміливість. Це дуже рідкісна риса, особливо, в молодших жінок. Наскільки це прекрасно відчувати себе його одержимістю. Бути в чиїхось очах богинею — це доволі п’янке відчуття. Але згодом вся ця романтика обертається неймовірним тиском на неї. «Він не переставав повторювати: “Я не знаю, чи мені під силу бути чоловіком, а ти кажеш мені, що ні”. Колись він мені за це подякує».
Надзвичайно цікаво те, що гомосексуали в цьому питанні насправді мають чіткіше розуміння. Вони знають, що в їхньому серці бракує саме чоловічої любови. Проблема в тому, що вони її сексуалізували. Джозеф Ніколосі говорить, що гомосексуальність є спробою заживити рану, наповнивши її мужністю або чоловічою любов’ю, якої бракувало, або чоловічою силою, якої на відчуття багатьох чоловіків, їм бракує. Це також є марними пошуками, і саме тому вражаюча кількість гомосексуальних стосунків не триває довго, адже стільки гомосексуалів переходить від одного чоловіка до другого, і так їх багато страждає від депресії та багатьох інших згубних звичок. У таких стосунках вони не можуть знайти те, що їм потрібне.
Чому я все це сказав про наші пошуки самоствердження і відповіді на наше запитання? Тому що ми не можемо почути реальну відповідь, поки не переконаємося, що отримали хибну. Хіба можемо ми подивитися в обличчя реальності, тимчасом як женемося за ілюзією? Голод не минає, він живе в нашій душі, мов зголодніла жадоба, чим ми не намагалися б її заповнити. Якщо ви підете з тим запитанням до Єви, це розіб’є ваше серце. Тепер я це знаю після багатьох-багатьох важких років. Там ви відповіді не отримаєте. Фактично, відповіді не дасть вам жодна річ, за якою женуться чоловіки, намагаючись знайти себе. Існує лише одне джерело відповіді на ваше запитання. І куди ви не пішли б зі своїм запитанням, вам доведеться забрати його назад. Вам доведеться відійти. Тут — початок вашої подорожі.
Розділ 6
БАТЬКІВСЬКИЙ ГОЛОС
Жоден чоловік не може протягом тривалого часу мати одне обличчя для себе, а інше — для інших людей, не заплутавшись, врешті, в тому, яке з них справжнє.
_НАТАНІЕЛ ГОТОРН
Esse quam videri
Бути, а не здаватися
Хто може дати чоловікові його ім’я?
_ДЖОРДЖ МАКДОНАЛЬ
Влітку, на вкритих полином сухих і запилених рівнинах сходу штату Орегони, спекотно. Коли сонце піднімалося високо, температура могла сягати 32 градусів. Тоді ми відкладали найважчу господарську роботу на світанок або на надвечір’я і вечір. Іноді вдень, у розпал самої спеки, ми поправляли зрошувальні рівчаки, що для мене було нагодою добре вимокнути. Я йшов по рівчаку, хлюпаючи водою і не заважаючи джинсам вбирати теплу брудну воду. Але найчастіше ми йшли до хати випити склянку чаю з льодом. Свій чай Поп любив гарненько солодити — так, як його п’ють на Півдні. Ми всідалися на кухні за столом і випивали по склянці, або й по дві, обговорюючи вранішні події чи наміри продати трохи худоби на аукціоні, чи те, що ми, на думку Попа, мали зробити ввечері.
Якось удень, під кінець літа, коли мені вже виповнилося тринадцять років, ми з Попом зайшли до будинку для щоденного ритуалу, і щойно сіли, як він підвівся і підійшов до вікна, що виходило на південь. З нього видніло велике поле люцерни, що розрослася аж до пасовища. Як і більшість фермерів, Поп заготовляв власне сіно, щоб годувати взимку коней і худобу. Я також підійшов до вікна і побачив, що в люцерну зайшов молодий бичок. Я згадав слова дідуся про те, що свіжа люцерна для корови небезпечна, бо вона в її шлунку роздувається, як дріжджове тісто і може розірвати один з його чотирьох відділів. Поп був відверто роздратований — так, як на худобу може розсердитися лише пастух. А я навпаки — захоплений. Це віщувало пригоду.
«Іди сідлай Тоні і вижени того бичка», — сказав він, сідаючи на своє місце і закидуючи ноги на інше крісло перед собою. З його поведінки було зрозуміло, що зі мною їхати він не збирався, він узагалі не збирався кудись іти. Поп наливав собі ще одну склянку чаю, а я гарячково міркував про те, що насправді означали ці його слова. А це означало, що спершу я мав упіймати Тоні, найбільшого коня на ранчо. Я побоювався його, але ми обидва розуміли, що це найкращий кінь, аби заганяти худобу. Я мав самотужки осідлати його і поїхати по того бичка. Сам. Осмисливши ту інформацію, я зрозумів, що вже невідомо скільки стою на одному місці і що вже час іти. Коли я йшов із хати до загону з кіньми, мене переповнювали два почуття, і почуття дуже сильні: страх… і честь.