Нашу розмову спровокував художній фільм «Легенди осені» — історія трьох молодих чоловіків, які жили на початку 1900-х років на батьківському ранчо в Монтані. Альфред — найстарший, практичний, прагматичний, обережний. Він вирушає до великого міста і стає бізнесменом, а згодом — політиком. Проте щось усередині нього вмирає. Він стає нещирою людиною. Сем’юел — наймолодший, все ще багато в чому хлопчик, ніжна дитина. Він освічений, чутливий, скромний. Його вбивають на початку фільму, і ми знаємо, що він не готовий до битви.
А ще є Трістан, середній син. Його серце дике. Саме Трістан уособлює собою Захід — він ловить і сідлає дике лоша, з ножем у руках бореться з грізлі і завойовує красуню. Я ще не зустрічав чоловіка, який хотів би бути Альфредом чи Сем’юелем. Не зустрічав жінки, яка хотіла б із таким одружитися. Є причина, чому образ американського ковбоя набув мітичності. Він утілює бажання, яке кожен чоловік знає змолоду — йти на Захід, знайти місце, де він зможе стати тим, ким йому призначено. Кажучи словами Волтера Брюґемана, — диким, небезпечним, розкутим і вільним.
Тепер дозвольте мені на хвилину зупинитися і дещо прояснити. Я не є великим мисливцем. У мене немає мертвих тварин, що прикрашають стіни мого будинку. У коледжі я не грав у футбол. Насправді тоді я важив 60 кілограм і був далеко не спортивний. Усупереч моїм дитячим мріям, я не став учасником «Формули-1» чи пілотом-винищувачем. Мені не подобається дивитися спорт по телевізору, я не люблю дешевого пива, щоправда, воджу старий джип з велетенськими колесами. Я це кажу, бо передбачаю, що багато читачів — добрих чоловіків і жінок — матимуть спокусу відкинути мої слова, мов якийсь виступ чоловіка-мачо. Зовсім ні. Я просто шукаю, як багато чоловіків (і сподіваюся, жінок), справжню мужність.
Коли взимку не випаде достатньо снігу, мої хлопці приносять санки додому і з’їжджають на них по сходах. Якось нещодавно моя дружина застала їх на другому поверсі, у спальні. Гам вони готувалися спуститися з будинку на линві. Рецепт для розваг хлопців доволі простий: додайте до кожного заняття елемент небезпеки, підмішайте трохи дослідження, додайте краплю руйнування — і ви перемогли. Досконалим прикладом того є їхнє спускання з гори. Вони прагнуть вибратися на найвищу першину, спрямувати лижі просто вниз і гайнути вперед — чим швидше, тим краще. І це не припиняється з часом; просто вищими стають вершини.
Справжній джентльмен із Півдня, шістдесятирічний суддя у костюмі у вузеньку смужку, з елегантною манерою розмови, під час конференції відвів мене вбік. Спокійно, ледь не перепрошуючи мене, він розповів про свою любов до плавання, до моря, про те, як він із приятелем, врешті-решт, збудував власний човен. Тут його очі заблищали: «Кілька років тому ми пливли попри берег Бермудів і потрапили в дикий шторм. Справді, він почався так раптово. Хвилі були на двадцять два фути, а в саморобному човні — на цілих тридцять. Я вже думав, що ми загинемо». Зробивши павзу задля драматичного ефекту, співрозмовник зізнався: «Це був найкращий час мого життя».
Порівняйте свій досвід, коли ви дивитеся останні трилери про Джеймса Бонда чи Індіяни Джонса зі, скажімо, біблійними заняттями. Гарантований успіх кожної нової серії дозволяє зрозуміти: пригода вкарбована в серце чоловіка. І суть не просто в «забаві». Пригода чогось від нас вимагає, вона випробовує нас. Хоча ми можемо боятися випробування, водночас прагнемо його, аби виявити, що нам воно під силу.
Саме тому під час повені я зі синами наперекір здоровому глузду вирушив униз по ріці Снейк, саме тому я з приятелем поспішав через територію, населену грізлі, в пошуках доброї риболовлі, зрештою, саме тому в молодості я поїхав до Вашингтона переконатися, чи зможу вижити в тих водах, наповнених акулами. Якби ж чоловік втратив це бажання, якби ж сказав, що не хоче цього, то все мало б лишень одну причину: він не знає, чи це буде йому до снаги, він переконаний, що не витримає випробування. І тому він вирішує, що краще взагалі не пробувати. Із певних причин, про які я говоритиму згодом, більшість чоловіків ненавидять невідомість і, мов Каїн, хочуть осісти і збудувати власне місто, досягти вершини свого життя.
Але цього не оминути — в серці кожного чоловіка є щось дике.
ВРЯТУВАТИ КРАСУНЮ
Ромео має свою Джульєту, король Артур бореться за Ґвінерву, Робін рятує діву Меріян, а я ніколи не забуду, як уперше поцілував свою однокласницю. Це трапилося восени, в сьомому класі. Я познайомився з Дебі на театральному гуртку і закохався в неї до нестями. Це була класична дитяча любов: я чекав на дівчину до кінця репетиції, відносив книжки до її шафки. У класі ми обмінювалися записками, вночі розмовляли по телефону. Досі я майже не звертав уваги на дівчат. Це бажання пробуджується в хлопця трохи пізніше, на шляху до зрілості, але якщо це трапляється, то цілий світ стає з ніг на голову. В усякому разі, я хотів її поцілувати, але не міг набратися сміливості — аж до останнього вечора шкільної вистави. Наступного дня розпочалися літні канікули. Дебі кудись їхала, і я знав, що відважитися можу зараз або ніколи. За лаштунками, в темряві, я швиденько її поцілував, а вона відповіла довшим поцілунком. Пам’ятаєте сцену з фільму «Інопланетянин», у якій хлопчик на своєму велосипеді перелітає через місяць? Хоча того вечора я їхав додому на своєму маленькому «Швині», впевнений, що землі не торкався.