Десь між мисливським будиночком Морисона і обмілиною Форстер, над річкою нависає скеля. У тому місці каньйон звужується, і Роуґ робиться глибшою та на хвилю сповільнює свій швидкий плин до моря. З обох боків ріки постають високі скелі, а з північної сторони — куди можна добратися лише на човні — височіє скеля для стрибків. Стрибки зі скелі — одна з наших улюблених сімейних розваг, особливо, коли спекотно і сухо, а висота достатня, щоб вам перехопило подих у момент занурення під теплу воду на поверхні — в глибочінь, де морок і холод такі сильні, що примушують вас прожогом повертатися нагору до сонця. Скеля для стрибків випинається з води на висоту десь трохи більшу від двоповерхового будинку, тому перш ніж долетиш до води, встигаєш повільно полічити до п’яти, (у звичайному басейні, стибаючи з найвищої вишки, — ледве до двох). Людський мозок так створений, що кожна скеля видається вдвічі вищою, коли дивишся з неї вниз, тоді все твоє єство говорить: «Навіть не думай».
Тож, ти не думаєш, а просто кидаєшся в каньйон і перебуваєш у такому довгому вільному падінні, що, здається, можна продекламувати ціле Геттізберзьке послання, і всі твої відчуття загострюються до краю, коли поринаєш у холодну воду. На горі компанія тебе вітає, і ти теж радієш, бо ти це зробив. Ми всі стрибали того дня — спершу я, потім Стейсі, Блейн, Сем і навіть Люк. Після нього якийсь здоровий незґраба, що хотів, було, відступити, коли подивився вниз, але вже мусив стрибнути, бо перед ним це зробив Люк, і він не зміг би жити з тим, що шестирічний хлопчик кинувся донизу, а він злякався. Після того першого стрибка мусиш стрибнути ще раз, частково тому, що не можеш повірити, що зважився на це, а частково тому, що страх змінюється на трепет від такої свободи. Ми знову гріємося на сонці, а тоді… стрімголов униз.
Хочу прожити так ціле життя. Хочу любити до набагато більшого самозабуття і не чекати на те, щоб інші полюбили мене першими. Хочу кинутися в творчу роботу, яка була б гідна Бога. Хочу брати участь у битві при Банокберні, йти за Петром так, як він пішов за Христом по морю, звершувати молитви, які виходили б із правдивого бажання мого серця. Як сказав поет Джордж Чепмен:
Дайте мені дух, який у життя бурхливім морі
Любить, щоб дужий вітер надимав його вітрила,
Щоб палуба його тремтіла, щогли гнулись І корабель так сильно нахилявсь набік,
Щоб воду пив, а кіль борознив небо.
Життя — це не проблема, яку треба розв’язувати, а пригода, яку треба прожити. Така його природа, і вона була такою спочатку — відтоді як Бог написав сценарій для цієї напруженої драми і назвав усю цю дику затію доброю. Він влаштував світ таким чином, щоб він діяв тільки тоді, коли ми приймаємо ризик як тему нашого життя, тобто тільки тоді, коли живемо по вірі. Чоловік просто не буде щасливим, поки не матиме пригод у роботі, в коханні і в духовному житті.
ПОСТАВИТИ ПРАВИЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Кілька років тому, переглядаючи вступ до однієї книги, я натрапив на фразу, яка змінила моє життя. Бог має з нами близькі особисті відносини і звертається до наших дивних сердець особливими способами — і не тільки через Біблію, але й через усе творіння. До Стейсі він промовляє через фільми. До Крейґа — через рок-н-рол (днями він зателефонував мені, щоб сказати, що пісня «Running Through the Jungle» запалила його бажанням прочитати Біблію). До мене слово від Бога надходить по-різному — через захід сонця, через друзів, фільми, музику, дику природу і книжки. Але до ситуації зі мною і книжками Бог підходить з особливим гумором. Наприклад, оглядаючи книжки у букіністичній крамниці, я можу помітити одну з тисячі, яка говоритиме: вибери мене — точнісінько, як Августин у своїй «Сповіді». Тоllе lеggе — бери і читай. Бог закидає свою вудочку у воду, де плаває форель, ніби майстерний рибалка. У вступі до тієї книги, яку я досі ціную, її автор Ґіл Бейлі ділиться порадою, що колись отримав від свого духівника. Її суть — не запитуй себе, що потрібно світові. Запитуй себе, що відроджує тебе до життя. Йди і роби це, тому що світ потребує людей, відроджених до життя.
Я занімів. Для мене це, можливо, була валаамова ослиця. Раптом я усвідомив, що моє життя до того моменту було кепським, що я жив за сценарієм, який для мене написав хтось інший. Усе своє життя я просив світ сказати мені, що маю робити зі собою. Це не те саме, що просити поради; я хотів не чого іншого, як звільнення від відповідальности і, особливо, звільнення від ризику. Я хотів, щоб хтось інший сказав мені, ким маю бути. Слава Богу, в мене цього не вийшло. Я просто не міг себе примусити надто довго грати за цими врученими мені сценаріями. Вони ніколи не підходили мені, як Савлові обладунки. Хіба може світ позерів порадити щось крім позерства? За словами Б’юхнера, ми є в постійній небезпеці бути не акторами в драмі нашого життя, а піддослідними тваринами, які йдуть туди, куди веде їх світ і плисти за будь-якою найсильнішою течією. Коли я читав пораду Бейлі, то знав, що це Бог говорить до мене. Це було запрошення до виходу з Уру. Я поклав книгу, не перегорнувши сторінку, і вийшов із магазину в пошуках життя, яке варто прожити.