А зараз запитаю чоловіка, який читає ці рядки: що підказувало мені робити все моє нутро? Втікай. Навіть не думай заходити. Залишайся надворі. І знаєте що? Я міг би залишитися надворі і робити вигляд, що я — добрий тато, який грає в м’яча зі синами. Але я стомився бути таким чоловіком, я втікав роками. Надто часто я був боягузом, і мене від цього нудить. Я відчинив двері, ввійшов, піднявся сходами, зайшов до спальні, сів на ліжко і поставив дружині найжахливіше запитання, яке може поставити своїй дружині чоловік: «Що не так?». Все що було після того — таємниця. Жодна жінка не хоче, щоб з нею поводилися за формулами і вже точно не хоче, щоб до неї ставилися як до проекту, який має відповіді. Вона не хоче, щоб її розв’язували як задачу; вона хоче, щоб її пізнали. Мейсон абсолютно має рацію, коли називає шлюб диким фронтиром.
Те саме стосується і наших духовних битв. Коли союзники висадилися у Франції, вони зіткнулися з чимось таким, чого ніхто не планував і до чого їх ніхто не готував: живоплоти. Кожне поле від моря до Вердуна було обгороджене стіною землі, кущів і дерев. На фотографіях їх було видно з повітря, але союзники вирішили, що вони такі ж, як англійські, що мають два фути висоти. Нормандські ж живоплоти мали десять футів висоти і були непрохідними, як справжня фортеця. Якщо союзники користувалися єдиним в’їздом у поле, то їх скошували німецькі кулемети. Якщо вони на танках намагалися переїхати живопліт, то підставляли днище під протитанкові снаряди. Їм треба було імпровізувати. Американські хлопці з ферм влаштовували всілякі хитрі пристосування на танках Шерман, що дозволяло їм робити отвори для вибухівки чи прориватися крізь живоплоти. Американські механіки вночі відновлювали пошкоджені танки. Один капітан згадував:
Я почав розуміти про американську армію такі речі, які раніше здавалися неможливими. Вона дуже регламентована і бюрократична в гарнізонних умовах, зате в польових умовах армія розслабляється, наперед виходить індивідуальна ініціятива і бере на себе те, що треба зробити. Така гнучкість була однією з переваг американської армії в II Світовій війні. («Громадяни солдати»)
Війну насправді виграла винахідливість янків. І зараз ми в аналогічній ситуації — посеред битви і без підготовки, якої дійсно потребуємо, навколо нас є мало людей, які могли б показати нам, як це робити. Нам треба самим багато до чого додумуватися. Ми знаємо, як ходити до церкви, нас навчили не лаятися, не курити і не пити. Ми знаємо, як бути добрими. Але ми насправді не знаємо, як боротися і нам доведеться вчитися цього на ходу. У тому і кристалізуватиметься, поглиблюватиметься і розкриватиметься наша сила. Чоловік найбільше проявляє себе як чоловік, коли йде назустріч пригоді, яка не є йому підконтрольна, чи коли вступає в бій, будучи невпевненим у перемозі. Як писав Антоніо Мачадо:
Люди мають чотири речі,
З яких мало користи в морі:
Кермо, якір, весла
І страх потонути.
ВІД ФОРМУЛИ — ДО ВІДНОСИН
Я не хочу сказати, що християнське життя хаотичне чи що справжній чоловік страшенно безвідповідальний. Позер, що тринькає гроші на перегонах чи гральних автоматах, не чоловік, а дурень. Лінюх, що кидає роботу і примушує дружину працювати, щоб він міг удома відпрацьовувати свій удар у гольфі, сподіваючись, що поїде в професійне турне, є «гірший, ніж невірний» (1 Тим. 5, 8). Я хочу сказати те, що наше несправжнє «я» вимагає формули. Перш ніж кудись кинутись, воно хоче гарантованого успіху, але, пане, ви його не матимете. Тож, настає час у житті чоловіка, коли він має порвати з тим усім і кинутися в невідомість із Богом. Це критично важлива частина нашого шляху, і якщо ми відхилимося від того, то наша подорож закінчиться.
Перед моментом найбільшого випробування Адама Бог не давав йому детального плану чи формули виходу зі ситуації. Це не було нехтування. Таким чином Бог пошанував Адама: ти — чоловік; ти не потребуєш, щоб я виводив тебе за руку; тобі це під силу самому. Бог запропонував Адамові не що інше як дружбу. Його Він не залишив самого в житті; в прохолоді дня він ходив із Богом і розмовляв про любов, шлюб і творчість, про уроки та пригоди, що на нього чекали. Те саме Бог пропонує і нам. За словами Чемберса:
І в нашому житті колись лунає загадковий поклик Бога. Цей поклик ніколи не звучить виразно. Він завжди неясний. Поклик Бога схожий на поклик моря, який чують лише ті, хто має щось морське в собі. Неможливо чітко визначити, до чого закликає Бог, тому що Його цілі відомі лише Йому, і почути Його поклик можна, лише перебуваючи з ним у дружніх стосунках. Нашим завданням є повірити в те, що він знає, що робить. («Моє найвище для Господа», курсив мій)