Єдиний спосіб життя в цій пригоді — зі всією її небезпекою, непередбачуваністю та надзвичайно високими ставками — це постійні близькі Взаємини з Богом. Контроль, якого ми так відчайдушно бажаємо, — ілюзія. Набагато краще відмовитися від нього заради Божої пропозиції дружного спілкування, відкласти сухі формули, щоби змогти вступити в неформальну дружбу. Це знав як Авраам, так і Мойсей. Прочитайте кілька перших розділів з книги Виходу — в них Мойсей і Бог постійно обмінюються репліками: «І промовив Бог до Мойсея», «і сказав Мойсей до Бога» (див. Вих. 3). Вони поводяться так, ніби знають одне одного і дійсно є близькими союзниками. Давид — чоловік по серцю Божому — теж ходив, воював і любив на своєму життєвому шляху бути в розмовній близькості з Богом.
Як же довідалися філістимляни, що Давила помазано царем над Ізраїлем, рушили філістимляни, щоб шукати Давида. Та Давид зачув про це й зійшов у твердиню. Прибули філістимляни й розтаборились по Рефаїм-Долині. Тоді Давид спитав Господа: «Чи виступати мені проти філістимлян? Чи видаси їх мені в руки?» Господь відповів Давидові: «Іди, бо я видам філістимлян тобі в руки.» І двигнувся Давид під Ваал-Перацім, розбив їх там… Знову прибули філістимляни й розтаборились у Рефаїм-Долині. І як Давид спитав Господа, він відповів: «Не наступай на них, але обійди їх з тилів і підійди до них від бальсамових дерев. І як почуєш шелест, наче шум кроків по вершках бальзамових дерев, тоді спішися, бо то Господь рушає перед тобою, щоб розгромити філістимлянське військо». Давид зробив так, як повелів йому Господь, і розбив філістимлян від Гівеа аж до входу Гезер. (2 Сам. 5,17–20; 22–25)
Тут знову-таки немає зовсім сталої формули для Давида; вона за Божими порадами змінюється по дорозі. Так живе кожен соратник і близький товариш Бога. Ісус казав: «Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Йо. 15, 15). Бог називає тебе своїм другом. Він хоче розмовляти з тобою — особисто і часто. Кажучи словами Даласа Віларда: «Ідеал божественного ведення — це… спілкування з Богом: такі відносини, які пасують друзям, котрі є зрілими особистостями в спільній справі». Вся наша подорож до справжньої мужности зосереджена навколо цих розмов із Богом у прохолоді дня. Прості питання змінюють труднощі на пригоди; події нашого життя стають можливостями для ініціяції: чого Ти мене зараз вчиш, Боже? Що Ти просиш мене зробити…чи що відпустити? До чого в моєму серці ти звертаєшся?
ВСЕ ВИЩЕ І ГЛИБШЕ
Я вже роками відчуваю бажання вийти на одну з найвищих вершин, можливо, Деналі, а потім, може, навіть і Еверест. Щось взиває до мого серця щоразу, як я бачу фото чи читаю замітку про чергову спробу. Спокою не дає мені принадливість диких місць, які ми колись полишили, але є також і прагнення виклику, який вимагав би від мене повної самовіддачі. Так, навіть небезпека; мабуть, особливо небезпека. Деякі люди думають, що я божевільний, і я знаю, що може ніколи в житті мені не вдасться реалізувати цю мрію, але це мене не знеохочує; у цьому бажанні є щось символічне, і я не можу його відпустити. Нам важливо це зрозуміти. Ми маємо в серці бажання, які є суттю того, хто і що ми є; вони майже мітичні за значенням і пробуджують у нас щось трансцендентне і вічне. Але ми можемо помилятися щодо того, як ці бажання можуть бути втіленими. Те, як Бог виконає бажання, може не збігтися з тим, як ми собі це уявили.
Торік я прийняв багато рішень, які не мають жодного сенсу, якщо немає Бога і я не є Його другом. Я звільнився з корпоративної роботи і почав працювати на себе, здійснюючи мрію, якої давно боявся. Я позбирав розбиті сегменти того бачення, яке я втратив, коли в горах розбився мій найкращий друг і партнер Брент. І, що здається найбожевільнішим, — я знову відкрився для дружби, і ми з новим партнером прямуємо туди, де я з Брентом зійшов з дороги. Боротьба важка; крутий підйом, що вимагає повної самовіддачі. Фінансові ставки, за якими я зараз граю, неймовірно великі, але більше духовности є у відносинах. Від мене вимагається така концентрація тіла, душі і духу, якої я ще ніколи не знав.
Мабуть, найважчим для мене є нерозуміння людей, з якими я стикаюся щодень. Інколи довкола мене завиває вітер, інколи я починаю боятися, що зірвуся вниз. Іншого разу я відчував, що там, на кінці мого канату, є вихід — варто лише піднятися стрімким обривом ризику. У моєму серці народжується питання: що ми робимо, Боже? Відповіддю на це є: ми сходимо на Еверест.