Як тільки доходили згоди — іноді внаслідок запеклого торгу, — родичі майбутнього зятя оправляли бенкет. Після цієї церемонії юнак як офіціальний жених з чистою совістю входив у перший день заручин до хати нареченої, а точніше — до хати батьків її. Починалися визначені угодою роки його праці на тестя. Цей період називався «езе», що значить «робити зятя». Якщо у цей час народжувалися діти, стосунки переважно закріплювалися. Але частенько бувало й інакше: молоді набридали одне одному, і жених ішов геть, втрачаючи, певна річ, час вислуги. З цього найбільш радів батько молодої, бо він міг розпочинати все з початку з іншим зятем і далі наживатися на безплатній праці парубка.
Зрозуміло, що дівчата дбали про свою чарівність і принадність, але не менше від них у цьому була зацікавлена вся сім’я. Батьки намагалися якнайдовше зберегти красу дочок, виховати в них ввічливу і лагідну вдачу, витонченість тощо. Дівчата мало працювали, але на це дивилися крізь пальці, аби вони не втратили привабливих форм, завойовницької посмішки й блиску очей, знаменитих на весь Індокитай. Пізніше життя брало з них за все, покладаючи на плечі жінки особливо важку працю, але поки що дівчата жили мов у раю, як рідко коли живуть дівчата інших народів, — не думаючи ні про що, наче барвисті метелики, співучі птахи, пахучі квіти або князівни, що танцюють на золотому килимі життєвих чарів. Так в усякому разі співали про них закохані хлопці.
Якщо наречений не хотів жити під одним дахом з тестем і працювати на нього, то він міг збудувати собі хату, але щороку мусив давати тестеві стільки рису, м’яса, солі, тютюну і спирту, що той міг вільно утримувати всю родину протягом періоду, який був обумовлений угодою. Якщо юнак був зайнятий на службі, то замість себе він міг послати в господарство тестя робітника, щоб той одробив за майбутнього зятя.
Коли минали зумовлені угодою роки, жениха, який давно уже втратив пушок молодості, чекали ще матеріальні збитки — весільний бенкет. Ця урочистість належала до важливих обрядів таї, і її влаштовували на кошти зятя надзвичайно пишно. Забивали буйволів, свиней, курей і приносили їх у жертву родинним духам з купами рису і численними глеками горілки. Молодий залазив у борги на багато років, але в його житті наставав перелом: зять звільнявся від ярма тестя. Нарешті він міг зажити у своєму домі і стати батьком родини. У нього росли власні дочки, й він пильнував, щоб ті були красиві й принадні, щоб кінець кінцем і в його дім прийшов працьовитий зять.
Революція багато в чому поламала цю традицію. Юнаки, зайняті на державній роботі, не мали часу «робити зятя». Вони одразу вели наречену до управління запису громадянського стану, і сам дідько не міг їх примусити працювати на тестя. Впливовий зять — велика честь, але хто ж заплатить за дочку, хто задарма обробить рисове поле? Батьки часто скреготали зубами і шукали для своїх дочок звичайних, без високого становища зятів, які б шанували давні звичаї.
Монг не довго барився в адміністративному комітеті. Я бачив, як він виходив з урядового будинку, його там не дуже заспокоїли. Це видно було з першого погляду. Хоч роги його завою стирчали так само гордовито, як і раніше, але на обличчі вже не було задерикуватого виразу. Воно було похмуре, сумне, тільки очі свідчили, що він не занепав духом і так легко не залишить поле бою.
НЕ ТІЛЬКИ ДОРОГИ БУВАЮТЬ ЗВИВИСТИМИ
Шалені гори. В них коїлися дивні речі. Дорога, якою ми їхали, хоч була погана, а все-таки оправляла враження якогось порядку, з’єднувала одне невеличке містечко з іншим, вела до людей, що вміли читати і контролювати життя. А ось гори лишилися поза всякою увагою. Там був хаос, і в цьому хаосі ховався хижий звір і жили люди.
Як пуоки під Йен Чау, так у горах за Сонля проблему становили люди нечисленного племені дао. В усій автономній провінції їх було хіба що з тисячу триста чоловік, а під Сонля — мабуть, одна чверть цієї кількості.
В Сонля стояли в’єтнамські солдати. Коли ми вранці вийшли на прогулянку, то побачили військових, що товпилися тут і там біля великого критого ринку. Тут же на майдані сиділо багато жінок таї, що продавали привезені з навколишніх сіл продукти.
Незабаром ми виїхали до Туан Чау, столиці автономної провінції, і довго милувалися навколишніми краєвидами. Я захлинався від захоплення. Природа безупинно годувала мене тим самим багатством, але, незважаючи на це, емоції лишалися свіжими, чутливими, як і першого дня. Не було ні краплі перенасичення або нудьги.
По дорозі до Туан Чау я зрозумів, у чому справа: головна причина полягала в людях. Це була країна великої людської драми і духовної перебудови. Як на схилах гір, де жили пуоки, відбувалися невидимі трагедії, так, мабуть, і в долинах у таї свіжими були ще недавні події. Адже лише кілька років тому тут пронісся історичний ураган, який перевернув догори дном увесь колишній суспільний лад. З незапам’ятних часів феодал був тут абсолютним господарем, а поневолена людина знала тільки пнути на нього спину. Не підлягало ніякому сумніву, хто кого мав право бити, з кого можна дерти шкуру. Цей лад не був ні найкращим, ні досконалим, але все-таки таким знайомим, звичним і насамперед визнаний духами.
І от з далеких низин, від гирла річки, сюди прийшли люди. Вони промовляли пристрасні, дивовижні, тривожні слова. Про справедливість! І ці дивні слова відразу ж підкріплювалися ділом: панів виганяли, а селянам наказували кувати своє щастя. Усі стали вільними. Мабуть, ніде в світі революція не робила такого глибокого перевороту, як у цих горах Сіп Сонг Чо Таї.
Ще кілька років тому, зобачивши пана, перехожі падали перед ним навколішки. Сьогодні, ясна річ, ніхто вже не кланявся до землі, але мимоволі тягнувся до шапки чи завою, угледівши на дорозі автомобіль.
Раніше влада феодала була абсолютною і неподільною. Проте піддані знали, як боротися з нею. На околиці Сонля серед таї жила легенда, яка красномовно свідчила про хитромудрість народу.
Коли Фа — найвищий бог таї, що втілював сили природи й неба, заходився творити світ, то спочатку це йому не дуже вдавалось, і робота, відверто кажучи, була нікчемною. Знахабнілі хижаки загрожували суцільним винищенням іншим, лагіднішим тваринам, а також і людині, за тих часів ще нікчемному створінню. Переслідувані часто в розпачі зверталися до свого бога, у якого нарешті урвався терпець, і він вирішив особисто перевірити все на місці. Спустившись на землю, Фа удав із себе мертвого. Хижаки завили з радості, певні, що тепер здобудуть увесь світ. Жах охопив тих істот, які прийшли оплакати свого творця.
Про хитрість Фа знав тільки комар, що якось довідався про задум бога. Потай, по-приятельському комар звірився черепасі. Під час процесії до останків творця черепаха відстала од інших, але її пожаліла людина і взяла собі під пахву. Розчулена тварина розповіла двоногому створінню про хитрість бога. Опинившись біля останків творця, людина, хитруючи, лицемірно залементувала: «Добрий Фа, як нам жити без тебе, світ загине в безладді! Не кидай нас, Фа!» Творець зрадів, бачачи такий сум. Він, на власні вуха почув, хто має рацію. Схопившися з землі, Фа покарав усіх хижаків, вкинувши їх до величезного багаття. Їхня міць пропала в полум’ї, а хто врятувався, той навіки зберіг на собі сліди вогню. У тигра залишилися жовті смуги, пантера дістала чорні плями, а ведмідь і дикий кабан так забруднилися вугіллям, що й досі мають темну шкуру. В той же час Фа нагородив людину чудовим талантом: розумом і здатністю панувати над усіма звірами.
З того часу таї шанують черепаху, яка начебто є опікункою людського роду.
Ця дуже поширена серед таї легенда була для старих і молодих наукою, як хитро треба поводитися з паном. Але таї, котрий розповідав мені цю казку ламаною французькою мовою, робив дивні гримаси і бурмотів, що колись були добрі часи.