Обидва мео, очевидно, розуміли їх, бо жваво, хоч і тихо, обмінювалися своїми зауваженнями. Пізніше я не бачив уже ні метеликів, ні цих мео.
Тоді я навіть не думав, що в цій чудовій подорожі, сповненій всіляких переживань та несподіванок, скромне гірське плем’я мяо полонить моє серце.
В'ЄТНАМЦІ
Білі метелики, переліт яких я спостерігав під Куейліном, були дуже схожі на наших капусниць, добре відомих у країнах помірного клімату. Звичайнісінькі собі мандрівники з півночі, нічим особливим не примітні. А коли на другий день ми під’їжджали до останньої китайської прикордонної станції Пінгсянг, я з радістю занотував у своїй записній книжці три значущі слова із знаком оклику: «Нарешті, пишні тропіки!»
Так, це були вже тропіки. У повітрі стояв густий, характерний запах стиглої рослинності. Жителі тут — самі китайці, тільки рухи у них повільніші, наче ці люди мають дуже багато часу. Волога, задушлива спека відразу ж нагадала мені Мадагаскар і Амазонку. Як і там, вона вранці поїть людину спокусливими мріями, а опівдні мучить страшенною спрагою, Та особливо гостро відчути, що я в іншому кліматі, мені допомогли метелики.
Була вже осінь — у тропіках пори року теж визначено точно, — але в Пінгсянгу раптом зароїлися міріади метеликів, і всі вони були зовсім не схожі на тих, яких я бачив день чи два тому. Особливо щире захоплення викликав у мене один метелик, дуже красивий, хоч і звичайний для цієї місцевості. Вражало в ньому розкішне поєднання червоного і чорного кольорів з домінуючим жовтим. Придивившись до нього уважніше, я побачив, що це звичайнісінький капустяний білан — Ixias tonkiniana, капусниця. Але яка капусниця! Які чарівні барви подарувало їй сонце і які розміри! Я зрадів: видно, що це вже справжні тропіки,!
У Пінгсянгу ми пересіли на в’єтнамський поїзд і, проїхавши в глиб гір кілька кілометрів, опинилися на кордоні між Китаєм і Північним В’єтнамом. Тут проходив також вододіл між басейном річки Сі-кянг, яка лишилася позаду, і басейном Тонкінської затоки, що була ще попереду. Звідси ми почали спускатися вздовж гірського струмка, який поступово перетворився на повноводну річку Туонг, що звивалася в долині, надаючи їй чарівної краси. По сторонах височіли стрімкі гори з тропічними заростями, а внизу, обабіч залізниці, розкинулися рисові поля. Кожна п’ядь орної землі використана до краю. Саме були жнива. Люди на полях збирали дозрілий рис. Майже всі вони були в солом’яних конічних в’єтнамських брилях і коричневих куртках. Коричневий колір дуже поширений серед в’єтнамських селян. Але люди, яких ми побачили в прикордонних гірських селищах, — то ще не справжні в’єтнамці; вони належали до якоїсь більш-менш в’єтнамізованої національної меншості, що живе тут.
Отак їхали ми чудовою долиною, так званою Китайською Брамою, крізь яку протягом тисячоліття сунули з півночі на південь незліченні орди суворих воїнів, а з ними котилися й животворні хвилі китайської цивілізації.
Милуючись величною природою і чудовими краєвидами, працьовитими селянами на першому плані, ми під’їжджали до Тонкінської Дельти — осередку основних азіатських проблем як колись, так і тепер — нещасного краю, що з давніх-давен спустошувався безперервними війнами, батьківщини одного з найпрацьовитіших і найцікавіших народів Азії.
Назва В’єтнам з’явилася вперше у народних сказаннях 2878 року до нашої ери, але потім, наче метеорит, на довгі роки десь загубилась. І тільки значно пізніше — 258 року до нашої ери — країна увійшла в історію: про її долю і війни почали писати в китайських хроніках.
В’єтнамці, прабатьківщиною яких з незапам’ятних часів була Тонкінська Дельта, жили з своїми сусідами не дуже дружно; їх здавна вважали неблагонадійними і схильними до заколотів. Французи, розпочавши завоювання аннамської імперії[2], ще більше поглибили цю думку.
В 1858 році Анрі Муо, наприклад, твердив, що «аннаміти (так у той час називали в’єтнамців) — маленькі, худорляві, рухливі, поривчасті, нестримані, мстиві і надто зарозумілі». Казали, що вони «підступні, нещирі, брехливі й злодійкуваті», хоч інші, доброзичливіші судді, не могли заперечити, що в’єтнамці «скромні, гостинні, ввічливі, працьовиті, жваві, шанують начальство, люблять родичів».
Що б не приписували їм вороги, всі мусили визнати такі риси в’єтнамців, як незвичайна енергія, заповзятливість і хоробрість. Їхня енергія викликає тим більший подив, що в’єтнамці — жителі тропічної країни, де більшу половину року стоїть страшенна спека: адже це затримує розвиток творчої ініціативи. В’єтнамці виявилися сильнішими за згубний клімат. А що вже казати про їхню хоробрість!
Коли в середині XIX століття честолюбні французькі адмірали, за спинами яких стояли всевладні агресивні кола і уряд Франції, почали добиратися до аннамської імперії, вони, напевно, й не підозрювали, у гніздо яких кусючих шершнів засовують свої руки. Проте за тридцять років французи відносно легко завоювали Аннам: вони були краще озброєні, дисциплінованіші, мали набагато більшу матеріальну базу, ніж їхній противник, ослаблений внутрішніми чварами правлячої верхівки.
Французи багнетами завоювали країну, і управляти нею доводилося теж за допомогою багнетів. Та народ не скорявся. Протягом кількох десятиліть французького панування колонізатори не мали спокою: у країні то тут, то там вибухали збройні повстання. Адже це був той самий народ, про який іще дві тисячі років тому говорили, що він схильний до бунтів, той народ, що в X столітті скинув йз себе ярмо китайських імператорів, а в XIII — зупинив грізні монгольські орди, що налічували близько півмільйона воїнів; потім цей народ у важких кількасотлітніх війнах знищив на півдні велику державу войовничих цзямів, відібрав у камбоджійців гирло Меконгу, а решті Камбоджі і Лаосу нав’язав свій протекторат; він не раз перемагав у війнах з могутнім Сіамом і одночасно гострив свій меч у багатьох кривавих усобицях. Мабуть, французькі гордовиті адмірали, а пізніше губернатори не знали історії або забули, які в’єтнамці в’їдливі оси.
Французи панували, поки підкорений і роз’єднаний народ не мав спільної, великої мети. Та ось він знайшов її і почав переможну боротьбу за визволення. Не врятували колонізаторів ні літаки, ні напалм і мортири, ні американська допомога та озвірілі іноземні легіони. Перемогла неймовірна хоробрість усіх в’єтнамців, у тому числі й жінок та дітей, їхня здатність іти на нечувані жертви, надзвичайна дисциплінованість, їхня велика мета. Переміг дух То Він Дьєна, солдата з-під Дьєн Б’єн Фу, який загинув, кинувшись під гармату, щоб її зупинити, коли перервалися канати і вона почала котитися у прірву.
В цій війні в’єтнамці перемогли також завдяки гідній подиву далекоглядності, якої вони, безперечно, навчилися у китайців. Ворог, розлючений близькою поразкою, не перебирав методами та засобами і чинив жахливі злодіяння. І тепер у жилах холоне кров, коли переглядаєш повідомлення про злочини затонів колоніалістів. Хто міг би дорікнути батькам і рідним цих нещасних жертв, якби вони сповна — око за око відплатили кривдникам! А тим часом гнів в’єтнамських солдатів одразу щезав, як тільки вони брали ворога в полон. Полонений ставав ближнім, йому пояснювали мету справедливої війни, а потім відпускали на волю. Така незвичайна великодушність діяла краще за найгрізнішу зброю.
Ось характерний випадок, що показує нам спосіб мислення в’єтнамців. У боях під Лаї Чау, на північному заході країни, в’єтнамці взяли в полон чималий загін таї, які вислужувалися перед французами, одержуючи за це досить солідні запаси рису. Солдати-переможці були страшенно голодні, вони вже місяць їли тільки дике коріння, але ніхто не взяв і зернятка рису: здобич призначалася для харчування полонених. Через кілька днів сталося те, чого й варто було сподіватись: таї ладні були йти у вогонь і воду за своїх недавніх ворогів.