Део Ван Трі, голова роду, виявився вірним союзником. Вісімнадцять років, аж до самої смерті, він ні разу не зрадив французів, завжди грав їм на руку. Більше того, коли зграї китайських бандитів, його давніх приятелів, вдиралися через кордон, Трі громив їх нещадно. Не милував він і своїх підданих.
Володарі колонії не стримали деспота й не відірвали хижацьких рук од його жертв. Трі виявив неймовірну варварську пожадливість. За згодою колоніальних властей відбирав у селян як податок третину їхнього врожаю, а у купців — половину привезених до Лаї Чау товарів. Один чоловік з кожної сім’ї мав працювати на користь його роду, а крім того, Трі ще вимагав найрізноманітніших жертв. Без офіціальної згоди колоніальних властей, хоч і при їхній таємній підтримці Део Ван Трі міг убити невинну людину, яка чимсь йому не догодила.
Серед населення, особливо серед чорних таї, яких найжорстокіше визискували, жевріло невгасиме обурення, але бойові загони родини Део, розкидані по всіх селищах, душили терором будь-який початок бунту. Чи знала про це французька влада колонії? Звичайно, знала! Знала з тривожних рапортів, що їх надсилали до Ханоя французькі командири з Лаї Чау, рапортів, які описували потворні зловживання родини Део і мимоволі викривали французьку колоніальну систему. Писалися ті рапорти не стільки від обурення, скільки від страху перед заворушенням серед пригноблених мас. Військові вимагали позбавити влади родину Део, ув’язнити найзлочинніших, а решту переселити у Дельту, до в’єтнамців, щоб там трохи знешкодити їхню підступну діяльність.
Лишається загадкою все, що там коїлося. Ці рапорти виявилися голосами в пустелі. Центральні колоніальні власті лишилися глухими. Вони цілком підпали під згубний вплив кліки великих експлуататорів, які й не думали приховувати свого цинічного твердження, що «колонії існують не для того, щоб розбещувати і жаліти тубільців».
Єдине, що зробила центральна влада, це після смерті Део Ван Трі запровадила в Лаї Чау громадську адміністрацію начебто для обмеження привілеїв і сваволі родини Део. Дурниці! Део так міцно вп’ялися в країну, що й далі безкарно тиранили людей, а хто чинив опір, той неодмінно гинув так само, як і раніше. Доведене до відчаю безперервним гнобленням плем’я мео повстало, і, щоб придушити горян, французьким загонам довелося три роки гасати по схилах.
У міжвоєнні роки нічого по суті не змінилося; сини Део Ван Трі безчинствували й далі. З часом чіткіше вимальовувалася постать Део Ван Лана, четвертого сина Део Ван Трі. Це була грізна постать. Лан, як батько, розмовляючи з людьми, примружував одне око, а другим презирливо міряв людину. Від батька він навчився тієї істини, що з французами треба жити в злагоді. Хто віддасть їм душу, той здобуде рай для тіла. Отож, він був відданий їм, як пес. Ван Лан кілька років навчався у Франції, звідки повернувся з зовнішнім французьким лиском і з свідоцтвом довіреної особи.
У 1916 році, коли Ланові було приблизно тридцять років, майор Дюссо, командир в Лаї Чау, так писав про нього і його братів до полковника Фрікенона: «Прошу не довіряти Ланові й Мунові, здатним до всього, навіть до злочину». Коли після першої світової війни Лан став начальником багатющої долини чорних таї у Дьєн Б’єн Фу, він виявився таким жорстоким, що французи змушені були відкликати його, побоюючись загального бунту. Нічого не змінилося і в наступні роки в Нгіа Ло, в Таї Нгуйєн, у Ван Чан: скрізь Лан поводився як брутальний розбійник і садист. Деякі французи не могли зрозуміти, чому колоніальні власті, незважаючи ні на що, з якимось маніакальним засліпленням знову й знову обдаровували прихильністю таку небезпечну людину.
Під час другої світової війни Део Ван Лан ще більше прикипів до поблажливих опікунів і цілком зв’язав з ними свою долю. Вони в боргу не залишилися. Коли японці після короткої окупації в 1945 році пішли з Лаї Чау, французи знову дали йому владу. Незабаром Лана обсипали привілеями, про які він не міг навіть мріяти: йому надали цілковите право управляти провінцією, вершити судові справи і стягати податки. Дозволили сформувати військові загони й чавіть розширити район влади аж до берегів Чорної річки, — словом, повністю розв’язали йому руки, аби він зробив тільки одне: знищив у своєму районі прихильників руху Опору В’єтміну.
О, це йому подобалося, Лан не міг би й думати про кращу нагоду! Нарешті він чинитиме злочини офіціально, з наказу вищої влади, більше того, — в ім’я Франції! І він чинив їх. Члени родини Део так розперезалися, що за три-чотири роки їм удалося знищити все, що тільки могло нагадувати рух Опору. Та коли вони досягли мети й нажилися на майні уявних зрадників, а запалу не зменшилося, тоді весь азарт був спрямований на інших підданих.
Те, що чинив Део Ван Лан, перевершувало людське розуміння. Хитрий і недурний, він передчував близький кінець, отож, у ньому наче сконцентрувалися жадібність східних деспотів і хтивість до багатства. Він шаленів, топтав і тиранствував, вичавлював з людей все до останньої краплі.
Навіть смерть свого сина Лан повернув на власну користь. Коли в 1950 році його син Део Ван Фат потонув у Чорній річці, мабуть, потоплений під час сварки з американським офіцером, всі піддані Лана мусили принести до садиби Део великі жертви — буйволів, свиней, домашньої птиці, величезну кількість кошиків рису, горщиків горілки тощо. На поминки використали тільки частину дарів, а те, що лишилося, жертвувателі мусили викупити за готівку в сріблі або золоті.
Під час розмов з людьми, за винятком французів, Лан завжди був у поганому настрої, похмурий і жорстокий. Дуже низький на зріст і товстий, він відзначався неймовірною фізичною силою, незважаючи на те, що йому пішов сьомий десяток. З своїми солдатами Лан поводився як з голотою, безжально гвалтував їхніх жінок, якщо ті йому впадали в око. Одного разу незадоволені солдати без зброї вдерлися до його дому. Део оборонявся. Знаючи якийсь смертоносний прийом китайського боксу, він сам впорався з солдатами, хоч їх було близько чотирьох десятків. Двох чи трьох він убив ударом кулака, а решту жорстоко побив; сам вийшов з цієї халепи лише трохи подряпаний. Після цього ніхто вже не сумнівався, що Лан мав демонічну силу.
Коли надійшла година поразки, французи, що були прихильними до родини Део, допомогли їй втекти у Францію і, крім того, погодилися вивезти літаками майно Део Ван Лана в коштовностях і в благородному металі. Скільки ж нагарбали вони того багатства за вісім років? Під час мого перебування в Камбоджі, мені потрапила до рук буржуазна газета «La leberte» за 12 березня 1957 року, що виходила в Пном Пені. Там була невеличка замітка з Франції про те, що до апартаментів на Авеню де ля Репюблік в Парижі, які належали колишньому в’єтнамському генералові Ле Ван В’єну, вдерлися зломщики і вкрали в нього індокитайських дорогоцінностей на сто мільйонів франків та шість мільйонів готівкою. А Ле Ван В’єн був лише дрібною рибиною порівняно з родиною Део. Отже, можна собі уявити, скільки награбованого вивіз Лан до Франції!
Слухаючи розповіді про злочини Део Ван Лана і читаючи рапорти про нього французьких офіцерів на місцях, я зрозумів, чому Франція так швидко програла колонії і зазнала поразки в долині Чорної річки. Хоч би й не було поразки під Дьєн Б’єн Фу, вона все одно втратила б країну рано чи пізно, бо програла її в серцях пригнобленого народу. Передача всієї влади кровопивцю Део Ван Ланові, а крім того ще й надання йому таких небувалих привілеїв, було помилкою, що свідчила про дивовижну сліпоту й брак політичного розуму. Невже володарі колонії не могли збагнути, що ненависть населення до Део Ван Лана означала ненависть до Франції?