Великої слави набула печера Сам Ле поблизу Нгіа Ло. Щороку в ‘березні чи в квітні певного дня сюди з багатьох сіл сходиться молодь на так зване Свято весни. Це були або знайомі між собою хлопці та дівчата, або ті, що прагнули тут, у святому гроті, знайти обранця чи обраницю свого серця.
Сиділи вони у тому гроті іноді протягом дня і ночі. Залишали його просвітленими, виходили, тримаючись за руки, переконані, що знайшли своє щастя. Люди так вірили у надприродну міць гроту, що блаженство їхніх сердець тривало досить довго, а якщо життя припиняло це щастя, то молодь не втрачала надії: наступне Свято весни знову запрошувало на богобоязливу урочистість.
— А тепер, — запитав я, — люди ще ходять до грота кохання?
— Я чув, що вже ні, — відповів Хон.
Ми слухали розповідь таї з великим хвилюванням.
Тим часом Данг почав готуватися курити опіум. Він вийняв з в’юків люльки, завдовжки дві третини ліктя, з округлим маленьким отвором, і запалив біля себе оливкову лампочку. Потім ліг на бік. То, очевидно, була класична поза для даного ритуалу. Після цього мео вмочив тоненьку гілку в густу темно-бронзову рідину, яку він зберігав у невеличкій пляшечці, і припалив її над полум’ям. Коли опіум на кінці гілки почав тихенько шкварчати й виділяти голубуватий димок, Данг приклав кінець гілки до люльки і втягнув дим.
— Ви курили опіум? — спитав мене мео.
— Ні.
— Шкода. Жінки й опіум це, мабуть, найбільша насолода! — проголосив він сентенційно.
— Але мені казали, що той, хто надто любить опіум, той менш здатний кохати жінок.
— Хто надто любить опіум, так, це правда! Але — що таке «надто»? В усякому разі у нас всі чоловіки курять опіум, і це вважається ознакою мужності так само, як гра на флейті. Куріння опіуму, — запалювався далі добрий Данг, — лікує хворих майже від усіх хвороб, а здоровим збільшує сили і повертає молодість. Чого ж бажати ще? Адже третьої можливості немає!.. Спробуйте разок!
Данг знову припалив собі краплинку опіуму й затягнувся. Коли він випустив дим, я відчув нудотний, неприємний запах.
— Що? — добродушно здивувався мео, побачивши вираз мого обличчя. — Не подобається?
— Як смажене лайно буйвола з холерою! — зауважив я.
— Доберете смаку тільки тоді, коли закурите самі! — спокусливо запевняв Данг.
— Гаразд! Приготуйте для мене люльку! — попросив я.
Данг подав мені люльку. Я втягнув дим. Звичайно, я сподівався негайно ж побачити чарівні видіння, але, до біса, не сподівався того, що відразу настало: смак і запах були такі огидні, що я не витримав. Це була третя можливість, якої не передбачав Данг: здорова людина закурила і стала хворою.
Було вже пізно, доводилося думати про сон. Данг і Хон вирішили по черзі пильнувати коло багаття.
Мені як гостеві дозволили спати безперервно. І тільки-но я впав на постіль, як одразу заснув.
На світанку мене розбудив дивний гомін. У напівсні мені здалося, що навколо мене зібралася вся Азія і настирливо когось лає. Отямившись, я впізнав голос Данга, а коли підвів голову, то побачив його біля вогню. Мео войовниче вимахував рушницею у напрямі лісу і туди ж таки надсилав прокльони.
Хон, що лежав поруч, теж прокинувся.
— Бійтеся бога, Данг, що там скоїлося? — заволав я.
Мео підвівся й глянув у напрямі нашої печери, затуляючи очі від світла вогнища.
— Ця паршива свиня! — буркнув він, розлютований. — Немає ані крихти сорому!..
Я підскочив з постелі.
— Яка свиня?
— Пантера! Зазіхала на наших коней, така погань! Така підла шахрайка!
— Що ж тут дивного? Чому шахрайка?
— Як це «чому»?
Данг обурився, що я не розумію цього, але швидко прохолонув від запалу, такого невластивого його вдачі.
— Чому шахрайка? — почав він спокійніше. — Адже роги вчора вранці ясно показали, що під час подорожі буде все гаразд, а вона не хоче на це зважати. Цій розпусниці захотілося конини!
— А що ви так довго вигукували, Данг? Адже це була справжня проповідь!
Мео вже цілком оволодів собою. Бліда посмішка задоволення пом’якшила риси його обличчя.
— Я мусив набалакатися з цією шельмою! — його голос став лагіднішим. — Я так приголомшив її, що вона добре запам’ятає! Всіма чортами її обклав!
— І подіяло?
— А що, може, ні? Після цього вона пішла геть, наче у воді вимочена!
— Але, напевно, ваша рушниця і яскраве вогнище також зробили своє діло?
— Зробили, звичайно, зробили! В житті так завжди буває, що одне мусить допомагати другому! — філософствував він, кумедно скрививши обличчя. — Чари теж потребують деякої допомоги…
НОВИЙ РІК У МЕО
Цього ранку сніданок готував Данг, а Хон і я носили хмиз для багаття. Данг обіцяв, що за дві години ми дістанемося до маленького села На Хам, де святкують Новий рік, і там наїмося досхочу… Тому він не радив зараз багато їсти й запікав тільки п’ятнадцятифунтовий шматок мундчака, який ми, до речі, вмить ум’яли.
Потім осідлали і нав’ючили коней, але перед тим як вирушити, Данг кинув на землю роги. Задоволений, він звернув нашу увагу на те, як вони впали: обидва однаково, плоско на поверхню дороги. Добра прикмета!
День видався чудовий. На небі ні хмаринки. Туман, крізь який ми пробивалися вчора вранці, лишився далеко позаду, немов в іншому світі. Він, як прикордонна стіна, відділяв нас від долин з їхнім своєрідним кліматом, людьми, племенами. Дивовижно прозоре повітря ніби вкривало гори якоюсь незвичайною оболонкою, і здавалося, що ми подорожуємо розлогими просторами чужої планети. Ми їхали узбіччями недалеко від вершин. Блакитне небо здавалося неприродно близьким.
Верхні частини гірських схилів і вершини були голі, а низовини й яри вкриті густою рослинністю. На лісових масивах ми незабаром побачили невеличкі поля, а на них кукурудзяну стерню. Це свідчило про те, що близько люди. Потім проминули поля маків. Добування опіуму з маківок і годівля свиней становить головне заняття мео.
Село На Хам не схоже на наші села. Хати тут стоять далеко одна від одної і розкидані по схилах на багато кілометрів навколо. Біля однієї хати ми помітили натовп і повернули туди.
Новий рік! Це велике свято в усіх народів Далекого Сходу. У мео немає більшого свята, і тому Новий рік майже в кожній сім’ї відзначають від листопада до лютого, залежно від того, як і коли хто закінчить збирання врожаю. Коли ми приїхали, кукурудзу вже зібрали, а нову роботу ще не розпочинали, і ці два-три тижні перерви мео розважалися й бенкетували.
Ми наблизилися до людей; впізнавши Данга, вони дуже зраділи. Ті, що були в хаті, виходили і вітали нас, вимахуючи руками, тримаючи їх долонями догори. На одному пагорбі молодь грала в м’яча, який був зшитий з різнобарвного шмаття. На жаль, я не міг ближче придивитися до цієї розваги, бо, тільки ми злізли з коней, нас гостинно запросили до хати.
Стара й занедбана хата здавалося ось-ось розвалиться: цього ранку тут зарізали величезного кабана і тепер прямо в хаті його ошпарювали окропом.
Господар посадив нас на долівці біля низького столу, на який поставили кілька величезних полумисків з різними стравами, а переді мною навіть фарфорову тарілку: полумиски і тарілки, безперечно, були символом заможності. Принесли рис, смажену печінку, варені легені, свинячу грудинку, багато зеленої городини й сире січене м’ясо — біфштекс по-татарськи. Ця страва не мала нічого спільного з справжнім біфштексом, бо коли я поклав до рота трохи м’яса, то мій язик аж задерев’янів, так вона була наперчена. Я негайно прополоскав рот кукурудзяною горілкою, яку передбачливо приготували для мене в бамбуковому келеху, але виявилося, що хрін од редьки не солодший: горілка мала принаймні сімдесят градусів і диявольськи пекла у роті. Інші страви були, на щастя, кращими, а городина з кислуватим присмаком — просто чудова.