Коли ми вже попоїли, до хати наче бомба влетів сяючий хлопчисько, щось радісно вигукуючи. Всі підвелися і з веселим гомоном вискочили на подвір’я, а Данг значуще кивнув мені головою. Перед хатою весела компанія зупинилася і стала прислухатися: з сусідньої гори, де стояла хата іншого мео, виразно долинуло кувікання свині. Незважаючи на велику відстань, чути було добре, бо на нашому узгір’ї враз припинився будь-який рух. Усі нерухомо слухали небесні звуки, а потім веселість охопила всю юрбу. Люди сміялися, жартували, кидали дотепи; одним словом, вони раділи наступному бенкету у сусіда.
Мене дуже зацікавили розваги молоді, і я попросив Данга, щоб він пішов зі мною. Недалеко від хати маленькі шибеники крутили дзиги, так само, як роблять це їхні ровесники у нас. Я зауважив, що дзигу запускали двоє, один за одним. Данг пояснив мені, в чому полягає гра. Треба, щоб дзига другого гравця крутячись торкнулася й перевернула дзигу першого.
— Яку ж нагороду дістане переможець? — спитав я.
Мео на хвилинку задумався.
— Ніякої нагороди, — відповів він. — Мабуть, просто задоволення, насолоду од виграшу, і нічого більше…
Це була вражаюча риса дітлахів, і безкорислива пристрасть малюків якось своєрідно поєднувалася з незвичайними властивостями людей мео.
За двісті кроків юнаки й дівчата грали в м’яча. Ця гра так само, як і крутіння дзиги, належала виключно до новорічних розваг. Дівчата стояли навпроти хлопців на відстані двадцяти кроків. Хлопці були зодягнені звичайно: в темні короткі каптаники і широкі штани; в той час дівчата вбралися святково: їхні ліфи і довгі фартухи виблискували темно-синім атласом. Барвисті шарфи, пов’язані кілька разів навколо талії, підтримували ці фартухи. На голові у дівчат були різноколірні хустки або темні завої, кокетливо обв’язані світлими стрічками, а на шиї багато срібного намиста.
Гра в м’яча тривала від світанку до ночі безперервно протягом багатьох днів на тій же самій галявині. Сюди сходилася молодь не лише одного села, а й з навколишніх сіл. Це було дивне, дуже дивне залицяння.
Залицяння німе. Годинами хлопець і дівчина невтомно кидали один одному м’яча, не промовивши жодного слова і майже ніколи не змінюючи поважного, зосередженого виразу обличчя. Тільки іноді дівчина мугикала собі під ніс пісеньку, мов тихесеньке закляття. Це були перші кроки зближення між молодими, відзначене у мео, як я вже казав, нечуваною несміливістю. Молодь уміє порозумітися за допомогою звуків флейти чи листя і в киданні м’яча вона теж має широкий словник ніжних звірень. Мовою м’ячів молодь може висловити все, що їй потрібно. Ніжні запитання й відповіді, освідчення в коханні і сцени ревнощів, зневагу, презирство чи сердечне зацікавлення, — все це можна виразити киданням м’яча.
Ми підійшли до гравців і придивлялися до них добру чверть години. Нічого особливого я не помітив. Більше того, я б сказав, що то був точний механізм машини, яка весь час оберталася в бездумному колі. Десятки, сотні разів те ж саме. Тільки два чи три рази мені пощастило помітити, як одна дівчина кинула м’яча іншому юнакові, але, коли той відкинув його, вона знову повернулася до свого партнера.
До нас підійшов Хон.
— Така ж гра, — сказав він, — є і в нас, і в усіх таї. Вона зветься кон.
Це правда — таї теж кидають м’яч, але в них це весела розвага з видачею фантів тому, хто не встигне схопити м’яча, тоді як у мео це було обрядом.
Я спитав Данга, чи можна й мені трохи погратися м’ячем. Почувши це, він щось сказав гравцям, а мені запропонував зайняти місце одного з юнаків. Його партнерка ні на хвилинку не завагалася, навіть не моргнула, вона почала кидати м’яч мені. Я вдало справлявся з грою. Та під час п’ятого кидка дівчина скерувала м’яч дещо вбік, де стояв інший гравець. Я налетів на хлопця і не впіймав м’яча, який, на мій сором, відскочив од землі. Я хутко зловив його і почав шпурляти далі. Але під час п’ятого кидка сталося те саме, тільки м’яч пішов уже за моєю спиною, я знову наштовхнувся на гравця й промахнувся. Коли цей випадок повторився втретє, я визнав себе переможеним. Сміючись і жартома сварячись на дівчину пальцем, я покинув коло гравців. Веселість молоді на хвилинку змінила хід гри, але тільки на хвилинку; потім одразу ж обличчя згасли, рухи ввійшли до звичного ритму, і все пішло усталеним порядком. Усталеним з давніх-давен.
У житті мео виняткову роль, значно більшу, ніж у сусідніх племен, відігравали невидимі сили. З усіма духами вони були запанібрата. Люди мео, на противагу китайцям, не визнавали ліків, незважаючи на те, що їхні ліси мали безліч лікарських рослин. Всі хвороби мео перемагали виключно за допомогою магічних заклинань чаклунів і силою духів. Як не дивно, а мео менш страждали від епідемій, ніж таї; зичливим духам, безумовно, полегшував завдання свіжий, холодний клімат піднебесної країни.
Я з подивом пересвідчився, що мео, такі залежні на кожному кроці від духів, власне, мало боялися їх. Боги не були для них такими страшними, як мстивий Ієгова для євреїв чи кривавий Уітцілопочтл для ацтеків Можливо, вроджена добродушність і безстрашна вдача мео тримали духів у шорах, в межах (певної пристойності.
Біля хати кілька чоловіків, літніх і молодих, стріляли з самострілів по цілі. Хоча мео виготовляли для себе рушниці-кремнівки і з часів війни ховали в своїх хатах не одну сучасну гвинтівку, але кожен з них мав також і самостріли. Зараз вони стріляли з самострілів середніх розмірів у маленький клаптик паперу і за тридцять кроків ніколи не промазували. Стріли з важкого твердого дерева обтесані, наче дротик, без вістря. Це — самостріли для птахів. Мене запевняли, що вони на відстані тридцяти кроків пробивали голуба навиліт. Всі гірські народи Далекого Сходу користувалися такими самострілами.
Близько першої години пополудні ми почали збиратися в дорогу. Гостинний господар і старшини, що прийшли з інших схилів, намагалися затримати нас, запевняючи, що свинини й іншої їжі вистачить ще на багато днів, — але ми не піддалися спокусам, а Данг пояснив, що небіжчик в Та Чуонг нетерпляче жде.
— Небіжчик ще не смердить, почекає! — заспокоювали нас. — Отже, ви маєте час!
— Напевно, вже смердить! — ввічливо заперечував Данг, і вони кінець кінцем зважили, правда трохи засмучені й здивовані, що ми так легко відмовляємося від нагоди попоїсти досхочу.
ДИВНИЙ ЗВИЧАЙ ПОХОВАННЯ
Поміж На Хам і Та Чуонг три години їзди і шлях не дуже важкий. По дорозі ми кілька разів зустрічали людей мео, що прямували, як і ми, з одного свята на інше.
Я захоплювався своєрідним кокетуванням жінок. Вони носили широкі плісові дуже короткі спідниці, надзвичайно схожі на шотландські. На голих литках — обмотки. Під час ходи спідниці коливалися то праворуч, то ліворуч. То, певно, був останній крик їхньої моди, бо кожна жінка намагалася ходити так, щоб спідниця коливалася якнайбільше.
Сонце ще не сідало, коли ми приїхали в Та Чуонг. Хати розкидані по гірських схилах, далеченько одна від одної. Біля однієї хати ми побачили людей, і Данг пояснив, що саме там небіжчик.
— Це ваш близький родич? — спитав я. — А може, його вже поховали?
Данг сподівався, що його ще не поховали, хоча сьогодні минав четвертий день після смерті. Взагалі у мео останки не ховають, доки не з’їдуться всі родичі померлого, а Данг був його двоюрідним братом.
— Є ще одна причина не ховати надто швидко, — у примружених очах Данга заграла іронічна посмішка. — Блія Пхай був заможний, мав буйволів, коней, свиней. У таких випадках сім’я померлого не сміє скупитися на жертви, які потім поїдають жалісливі гості. Всі їдять, скільки влізе, п’ють до нестями. І чим довше це триватиме, тим щасливішою буде душа померлого на тому світі. Похорон — це найдорожчий у нас обряд. Іноді приносять у жертву вге майно небіжчика, а найближчі родичі виходять з поховань голими. Блія Пхай залишив багато добра, отже, поминки можуть тривати багато днів… Ні, не думаю, щоб його вже поховали.