— Померлий був літньою людиною?
— Приблизно мого віку. Він був наймолодший з братів і сестер і мав старшого брата, який живе й тепер.
— А хто після нього унаслідує майно?
— Його дві дружини й сини.
— Він не мав дочок?
— Мав, але дочки ніколи нічого не унаслідують.
— Невже? Це погано!
— Кажуть, що дівчата не потребують майна, бо завжди дадуть собі раду в житті…
— Я чув, що коли помирає чоловік, то вдови стають дружинами його молодшого брата. Це правда, Данг?
— Правда, так здебільшого й буває, такий звичай. Вдовам приємно мати чоловіка, молодшого за небіжчика.
— А коли немає молодшого брата, тільки старший, який пережив його, як буває тоді?
— Вдови можуть піти за старшого брата, але не обов’язково. Якщо вони молоді, то легко знайдуть іншого чоловіка.
— А що буде з удовицями Блія Пхая?
— Не знаю. Одна — літня жінка, а друга значно молодша. Не має сумніву, старша піде до дівера, бо іншого чоловіка вона вже не дістане. А молодша? Це жінка гладка й повна життя, але… але вона напевно теж дістанеться діверові.
— Чому?
— Вона знайшла б не одного, — відповів він. — Та справа в тому, що вона вагітна. Вагітна від першого чоловіка, отже, її дитина належить сім’ї чоловіка. Якби з нею схотів одружитися чужий мео, то він насамперед мав повернути сім’ї померлого всі кошти, які витратив чоловік, коли вона була молодою, ну, і сплатити за дитину. Отже, я не певен, що зараз знайдеться такий щедрий любитель. А старший брат небіжчика нічого не платить за неї.
— Значить, вона переходить до нього.
— Можливо, але я не знаю, чи це вже вирішено. Їй все це не дуже до смаку.
— А що як підвернеться хтось молодший і заможний?
Данг зробив ухильний жест рукою на ознаку того, що справа ще не розв’язана. Ми саме під’їхали до хати померлого.
Траур! Теж мені траур! Біля хати Блія Пхая товпилося кілька десятків чоловік у чудовому, я б сказав, піднесеному настрої. Веселі обличчя, уривки якихось смішних приспівок, сентиментальні звуки флейти, гучні удари гонга, бадьорі голоси дівчат, виск дітей, — усе це зливалося в картину досить піднесеного настрою.
У порівнянні з цим святкування Нового року в На Хам здавалося жалібним маршем.
— Данг, заради бога! — шепнув я, остовпілий. — Де ж небіжчик?
— У хаті.
— У хаті?! — вигукнув я, дивлячись на сяючих людей, які саме виходили з хати. — Данг, дідько б його вхопив, скажіть мені щиро: чого вони його так ненавиділи?
— Кого?
— Небіжчика!
— Навпаки, дуже його любили.
Я вхопився за голову. Мені більше нічого було зробити, як вибухнути сміхом. Це страшенно сподобалося жалісливим гостям, які, очевидно, були переконані, що я складаю таку шану померлому.
Мушу визнати, що, помітивши нас, веселе товариство дещо стихло. Люди вітали Данга дружніми вигуками, а Хона й мене — доброзичливими поглядами.
Серед мео, що виходили з хати, був старший брат небіжчика, А Че, голова роду. О бідна, молода вдова, «гладка й повна життя»! Я зрозумів, чому вона не поспішала стати дружиною дівера! А Че, на вигляд старіший за свій вік, мав змарніле обличчя й хоробливі кола під очима. Я запідозрив, що А Че зловживає опіумом. Але він не був кволий і рухався жваво, очевидно, підкріплений не одним ковтком життєдайного напою. Він привітав нас, урочисто склавши на грудях руки долонями догори, і дуже довго говорив. Чесний А Че мав час і витримку. Коли він, нарешті, закінчив, Данг повернувся до мене і, підморгнувши, переклав у п’яти словах півгодинну тираду:
— Каже, що ми його втішили.
— Скажіть йому, що ми прийшли вклонитися останкам, — мовив я.
— Добре.
Але що саме сказав йому Данг, лишилося таємницею, бо А Че знову заторохтів, як сорока. Мабуть, добру чверть години тривала його промова, і це, певно, були чудові слова, бо обличчя А Че і всіх мео були задоволені.
Потім нас запросили до хати. Коли очі звикли до темряви, я помітив, що біля стіни стоїть людина, прив’язана шматтям до стовпа, й тільки непокрита голова виступає з-під пов’язок. Біля протилежної стіни горіло вогнище, і в його виблисках, а також у світлі, що пробивалося знадвору крізь щілини в стінах, можна було роздивитися риси обличчя небіжчика.
Голова його була трохи схилена вперед, наче він дивився в землю перед собою. Напіврозплющені очі й рот справляли враження живої людини, яку для жарту прив’язали до стовпа, — враження тим більш обманливе, що в мерехтливому світлі вогнища очі й рот, здавалося, рухалися. На губах і навколо рота були рештки їжі, наче небіжчик не витерся після того, як попоїв.
Данг став перед останками і мовчки вклонився. Хон і я зробили те саме, після чого нас запросили до вогнища. Ми сіли на низеньких стільчиках і почали їсти. А Че й кілька інших мео посідали довкола навпочіпки і розпочали жваву розмову. Всі їли з апетитом і, здавалося, забули про небіжчика. Їжа була розкладена великими купами на листі диких бананів, що лежало поруч на долівці.
Я, на жаль, не міг їсти, як мої товариші. Мене нудило. Данг одразу помітив це і запропонував випити горілки. Три мео схопилися з місць, наче ждали цього заклику: доброчесні хитруни досі не запрошували пити, бо хотіли зберегти видимість урочистої церемонії. Чарка міцного самогону — і настрій покращав. Посмілівішавши, я кинув визивний погляд на небіжчика і випив за нього другу чарку. Це сподобалося мео. Потім я відрізав мисливським ножем добрий шмат свинини і почав їсти. Так я наздогнав мео. Розпочався олімпійський бенкет.
Ми їли й пили, сміялися і щось голосно розповідали, а знадвору приходили люди, ручкалися з нами, пили й ішли собі; підходили вітаючись якісь жінки, а ми все їли й пили. Ні, я вже нічого не брав. Я не хотів позбавляти себе здоров’я. Данг, що сидів поруч, наслідував мій приклад.
Як-то я назвав цей звичай поховання? Олімпійським бенкетом? Справді, в настрої, який панував у хаті, було щось таке, що відривалося від землі і від земних справ. Приголомшливий гомін і свідомість того, що ми розмовляли «під оком» померлого, створювали враження, ніби це все було дивним, фантастичним видінням, сонним маренням. Веселість моїх друзів була такою незвичною і разом з тим заразливою, що в цьому настрої будь-яка несамовитість здавалася правдоподібною, навіть воскресіння небіжчика й повернення його до життя.
Я штовхнув Данга і жартома сказав:
— Мені все-таки здається, що Блія Пхай оживе і прийде до нас.
— Тому, — Данг відповів цілком серйозно, — його так міцно прив’язали до стовпа, щоб він не міг ожити. Люди мео бояться недобрих демонів, ті хотіли б повернути померлому життя, а це принесло б нещастя людям…
— Тоді чому ж його не ховають?
— Люди хочуть переконати померлого, як хороше до нього ставляться.
— І тому вони такі веселі?
— Саме тому.
Я нічого не розумів. Уявлення, привезені з Європи, лопалися тут, як мильні бульки.
А Че насилу підвівся. Він узяв шматок м’яса, рису і поплентався до небіжчика. Коли інші мео помітили це, вони раптом принишкли. А Че став перед померлим і промовив до нього розчуленим голосом:
— Блія Пхай, дорогий мій! — Данг одразу ж перекладав мені. — Ти завжди був любимий, але дещо впертий, визнай це! Отже, прошу тебе, братику мій, не опирайся принаймні тепер і їж з нами! Ну, братику, їж!..
А Че намагався втицьнути йому до рота м’ясо і рис.
— Ти що, не голодний, Пхай? — засмучено мовив А Че. — Вже багато днів ти нічого не їси. Невже ж ти не голодний? Ти ж бачив, скільки ми зарізали худоби на жертви, щоб тільки догодити тобі, а ти не хочеш з’їсти з нами навіть мізерного шматка. О Пхай!
Після цього вигуку А Че відвернувся й причвалав назад, до вогнища. Він сів і журно задивився на полум’я. Через хвилинку він звернувся до мео:
— Скажіть мені, друзі, що все це значить? Я не розумію! Чи він гнівається на мене?
Всі навперебій почали його запевняти, що цього не може бути, що Блія Пхай не гнівається, ні, ні, він не гнівається, та чого ж він має гніватися, якщо стільки жертв принесено на його честь…
— Тоді скажіть, чому він такий упертий? — питав А Че, обводячи змученим поглядом присутніх.