Вони були такі бідні, що навіть не могли купити солі і добували її з попелу бамбука. Вогонь викрешували, ударяючи залізом об камінь. Знаряддя не мали майже ніякого, не знали жодного ремесла. Ці люди були віддані на ласку інших племен. Са в усьому наслідували сусідів, у найгіршому теж, як наприклад, у «робленні зятя». Феодально-колоніальний режим не тільки нічого не робив, щоб витягти са із занепаду, а навпаки, штовхав їх до загибелі, яка чатувала на них.
Визволення країни відразу змінило умови життя са. Народна влада енергійно і розумно поспішила їм на допомогу. Звичайно, за короткий час не можна прищепити любов до праці або послабити шкідливу віру в заборонені дні і в злих духів. Але негайно було полегшено їхню долю. Хазяїв таї зобов’язали як слід оплачувати працю са, а перед новим урожаєм купувати у них за готівку лісові продукти, зокрема бамбук. В адміністративному комітеті у Лаї Чау са мали свого постійного представника Нук Ба Сена, мого доброго знайомого, який пильнував, щоб не було зловживань або якоїсь кривди.
В час мого перебування над Чорною річкою більшість поселень са одержала необхідний сільськогосподарський реманент, а в деяких селищах вже багато місяців працювали таї-інструктори, навчаючи горян господарювати на землі. Са, до яких ще недавно ставилися з презирством, почали поволі відчувати себе громадянами країни.
У горах Сіп Сонг Чо Таї клімат прохолодний. І, щоб забезпечити себе теплим одягом, народи, що тут жили — таї, мео, яо, — вирощували бавовник і займалися ткацтвом. Са теж вирощували бавовник, але не вміли його переробляти, тому приносили його до таї у Долину і вимінювали на готові тканини. Пограбовані, обдерті виходили вони після цієї комерції. Отже, для поліпшення життя слід було навчити са ткацтву. Але народна влада зіткнулася тут з несподіваними труднощами.
Ні за які скарби са не хотіли торкнутися хоча б пальцем ткацького верстата чи мотовила. Вони так боялися злих духів, що сама думка про ткацтво проймала їх панічним жахом. То була одна з найсуворіших заборон, нав’язаних їм надприродними силами.
Стародавня легенда так розповідає про цю заборону. Колись зухвала родина са навчилася від таї виробляти пряжу. Одного разу вночі сім’я вийшла на подвір’я, щоб попрацювати, але на неї напав тигр, хоча горіло вогнище, й поранив жінку й дітей. Це був тигр-демон. З того часу са заприсяглися ніколи не ткати.
Цієї присяги вони додержувалися так вірно, що, коли прийшла народна влада і таї подали їм руку допомоги, са заявили, що вони готові зробити все, тільки не торкатися ткацького верстата. Люди не хотіли гинути в пащі тигра, а коли зичливі інструктори посилено їх умовляли, чинили завзятий опір. Забобонні горяни почали підозрювати, що це замах на їхні найглибші вірування, а турботливість вчителів тлумачили по-своєму, вбачаючи в цьому підступне бажання кинути людей са на здобич злим духам і тиграм.
Тільки згодом на кожному кроці горяни, відчуваючи істотну допомогу народної влади, почали соромитися свого недовір’я до таї. А деякі, більш допитливі, частіше сходили в Долину і з радістю дізнавалися, що вони, недавні невільники, одержали привілеї, яких не мали інші. Їх звільнили від податків і примусових робіт.
Найдопитливіші са почали тепер дещо інакше думати про себе і своє плем’я. Це було щось подібне до зародку громадської думки. Несміливо народжувалося в них досі не знане, а саме — почуття власної гідності і сором за свою відсталість. ЦІ люди походили з села Фьєнг Дат. Вагаючись, вони погодилися, щоб у їхніх хатах встановили ткацькі верстати.
Коли інші родини довідалися про таку богохульну зухвалість, то втекли в пущі, а деякі прокляли їх за те, що вони накликають на плем’я нещастя. Перше мотовило захурчало в Фьєнг Дат — і нічого не трапилося. З тремтінням наближалася дружина одного з сміливців до верстата, але грім не вдарив. Інша не хотіла бути боягузкою і доторкнулася до ткацького верстата. Тигр не вистрибнув з гущавини.
Са пригнали легковажних шаленців і почали ждати, коли спаде на них помста злих духів. А тим часом перший, виготовлений за допомогою інструктора шматок сукна пробуджував подив і тривогу — ніхто не наважувався надіти його на тіло. Сукно продали в Долині в державній крамниці за добрий казанець рису. Рис з’їли, і ніхто не отруївся.
Противники запевняли, що святотатців кара не мине, і якщо не їх самих, то дістане їхніх дітей, але вони вже не могли нічого вдіяти. З віддалених районів приходили до Фьєнг Дат цікаві люди. Вони приглядалися до мотовила і верстата, обводили здивованим поглядом сусідні хащі, чи не з’явиться тигр, і поверталися додому вражені. Отак ламке мотовило набирало непереборної сили тарана, що розбивав страшний мур і прокладав шлях першим променям світла до хат людей са. «Людина — це звучить гордо!» — прекрасне гасло. У Лаї Чау, в глухих закутках, за горами, за лісами благородні й сміливі носії влади здійснювали слова Горького з таким розмахом і в такий спосіб, що навіть завзяті вороги цього ладу змушені були ставитися з повагою до їхніх справ. Тут, на цьому краю світу, нові форми ставлення людини до людини добре приживались і повертали людську гідність затурканим дикунам, що були приречені на загибель. Дружня рука направляє їх до великого кола цивілізованих людей.
БЕНКЕТ ДЛЯ ТАЇ
До Фьєнг Дат ми не поїхали: бракувало часу. Ми підрахували, що коли грунтовно ознайомитися з Лаосом і Камбоджею, то вже треба подумати і про повернення до Ханоя. Отже, ще кілька невеличких екскурсій по території країни — і настав день нашого від’їзду з Лаї Чау.
Напередодні від’їзду Дьєн, керівник експедиції, вирішив влаштувати прощальну вечерю для танцівниць з Бан Мо і кількох представників лаїчауського начальства. Мій доброчесний почет уже не боявся близькості молодих таї, і я не пізнавав своїх зразкових аскетів.
З Бан Мо прилетіли дівчата, зодягнені у білі ліфи з срібними пряжками і в чорні, довгі, вузькі спідниці. Вони здавалися чарівними пташенятами, жвавими, рухливими, чемними і таємничими. Двоє чи троє зазирнули на мить до нашої резиденції і враз зникли, як злякані синички. Інші з самого ранку розлетілися по місту, ожививши до того безлюдні й похмурі вулиці. Там, де сиділи заспані китайські торговці, засяяли проміння радості й ясних усмішок.
Коли близько полудня ми з Дьєном і Тунгом поверталися з міста додому, то не повірили своїм очам, такі тут сталися зміни. Всі вікна, двері, колони, передпокій були уквітчані листям диких бананів, наша резиденція перетворилася у веселий гай нарядних рослин.
— Що де за декорація? — гукнув я здивований.
Мої приятелі теж були вражені, але незабаром все з’ясувалося. Під час нашої подорожі я кілька разів говорив Тунгові про глибоке враження, яке справляють на мене дикі банани, і не приховував, що воли пробуджують у мене згадки про мої давні подорожі по інших країнах. Про це знав Тунг, знали й усі учасники нашої експедиції. Дійшло це й до вух мешканців Бан Мо. І вони вирішили зробити мені милу несподіванку й оздобили наш будинок дикими бананами.
Надзвичайна пам’ять!
По обіді в нашому будинку, наче у вулику, зароїлися танцівниці. Тераса резиденції з фантастично прекрасним видом на долину стала центром свята. Наче райдуга, засвітилася вона різними барвами, звідусіль чулося щебетання. Танцівниці, перезираючись, стали в ряди, гітарист торкнувся струн. Спочатку зазвучав якийсь напівурочистий спів, мабуть, на честь гостя. Потім чарівні танці, такі самі, як колись у Бан Мо. Після одного-двох танців — перерва. Дівчата розліталися, як русалки, сідали на балюстраді тераси, поправляли волосся чи блузки і задоволені, посміхаючись, тихесенько хихикали. Вони були надзвичайно щирі й безпосередні. Потім знову зривалися в танці.
Танцювали для мене і моїх в’єтнамських приятелів. Наш завтрашній від’їзд був єдиною причиною цих танців.