Розлучення для чоловіка здавна вважалося надзвичайно легкою справою, судовий процес тут був відповідно спрощений. Треба було знайти сім головних гріхів, за допомогою яких чоловік міг позбутися своєї дружини. Серед них найголовнішим була безплідність, потім докучливість характеру, передусім балакучість і надмірна заздрісність. Якщо любов пройшла, це теж вважалося підставою для розлучення, але чоловіки рідко з цього користалися, бо цілком законним було багатоженство. Чоловіки вдавалися до розлучення лише у виняткових випадках — адже робочі руки у господарстві завжди потрібні. До того ж при одруженні платять чималі гроші. Взагалі розлучень було небагато, бо й жінки не дуже прагнули до цього: доля розлученої жінки була сумна.
Багатоженство у В'єтнамі розв’язувало і понині подекуди розв’язує чимало родинних труднощів та громадських ускладнень, яких не позбавлені і громадяни тих країн, де узаконено одноженство. З роками дружина поволі виходила з-під свекрушиної влади, але водночас, старіючи, втрачала і любов чоловіка. Отож, зберігаючи добрі взаємини з чоловіком і права першості в домі, дружина погоджувалася — особливо, коли сама не мала дитини, — щоб чоловік вибрав собі другу жінку, звичайно значно молодшу. Частенько навіть сама ж її знаходила, бо для неї було не байдуже, яку товаришку життя вона бере під свій дах і до свого господарства. Взаємини між старою жінкою і молодою були точнісінько такі, як колись між першою жінкою та свекрухою: старша мала повну владу над молодшою, командувала нею, немов своєю служницею — і так до самої смерті. Це ніби своєрідна винагорода чи відплата за те, що перша дружина поступається перед іншою. Чоловік міг мати кілька дружин, але тільки перша залишалася повновладною хазяйкою в домі і матір’ю сім’ї. Навіть діти інших жінок по закону належали їй.
Багатоженство дозволяли собі лише заможні люди: кожна нова дружина коштувала більше за попередню, бо чоловік не тільки платив відповідну суму батькам нової нареченої, але й мусив робити коштовні подарунки першій дружині, немовби дякуючи за її згоду на новий шлюб.
Розмовляючи з в’єтнамськими приятелями, я цікавився, що змушувало молодих дівчат ставати другими дружинами, коли кожна з них могла вийти заміж за парубка і бути єдиною або першою дружиною. Мені пояснювали, що вирішальну роль у цій справі відігравало бажання мати забезпечене життя — гарантований горщик рису і чистий одяг. Більшість в’єтнамських юнаків забезпечити цим жінку не могли.
Мої співрозмовники, політично свідомі в’єтнамці, щиро розповідаючи про це, запевняли, що рано чи пізно багатоженство у них зникне, як і інші пережитки та звичаї. Але навіть у тих формах, які воно має тепер, цей пережиток тисячолітнього укладу суспільних відносин, що пустили у в’єтнамське життя глибоке коріння, не завдає особливої шкоди. Воно нікому не завдає кривди, не ображає нічиїх почуттів, не створює психічно ненормальних взаємин. Уже тепер багатоженство у В’єтнамі зникає, але й там, де воно ще є, в сім’ї здебільшого панує спокій і згода. Коли б цього не було, сказали в’єтнамці з усмішкою, то хіба влада народної республіки погодилася б на багатоженство?
Щоб докладніше уявити собі це явище, я розпитував про нього в багатьох своїх знайомих у Ханої і, здається, прийшов до висновку, що все саме так і є, як це пояснювали мені в’єтнамські товариші.
ЕКСПЕДИЦІЯ
Отже, про Тунга. Повне ім’я цього хлопця Буї Кванг Тунг, але ми називали його просто Тунг. Він був моїм постійним супутником у подорожі по В’єтнаму. На моє прохання Тунга приставили до мене ввічливі в’єтнамські власті. Супутник з нього, треба прямо сказати, незамінний. Років двадцяти п’яти, юнак чудово володів французькою мовою, знав її ще з дитинства. Шість років служив у війську, воював під Дьєн Б’єн Фу. Походив з інтелігентної родини. Батько його був, здається, банківським чиновником.
Тунг був дуже чемний, привітний, лагідний, послужливий і завжди посміхався. Своїм зростом він становив незвичайний виняток серед в’єтнамців — був майже на голову вищий од своїх співвітчизників.
З властивою йому сумлінністю Тунг у перші ж дні докладно розпитав про мої звички, нахили й плани, дбайливо записав усе це в своєму блокноті, прагнучи якнайкраще виконувати мої бажання. Його цікавило, коли я прокидаюся, коли лягаю спати, коли їм, яка страва і яка робота мені більше до смаку. Пообіцяв одвезти мене в бібліотеку і роздобути всі праці, що стосуються національних меншостей у В’єтнамі. Взагалі обіцяв показ'ати і пояснити все, що я забажаю.
— Невже все? — запитав я.
— Так, товаришу, все поясню.
— А чому, наприклад, увечері збирається перед готелем Хоа Бінг стільки рікш?
Тунг цього не знав, але й запитання вважав дивацьким жартом європейського гостя. Своє збентеження він приховав звичною посмішкою і далі чемно намагався виявити більше моїх бажань і потреб. Здається, ми поговорили про все, а хлопця ніби ще щось непокоїло. Виявилося, він хотів знати, які політичні проблеми у В’єтнамі мене найбільше турбують.
—. Мене передусім цікавить ваша природа, звичаї ваших національних меншостей: як у них одружуються, вмирають, як кохають, народжуються, працюють…
— Може, ви б хотіли знати про роботу профспілкових організацій, товаришу? — це вгамовувався Тунг.
— Ні! — вигукнув я, сміючись.
Хлопець не міг цього зрозуміти: адже я приїхав до В’єтнаму з країни народної демократії. А всі, хто звідти приїжджав, цікавилися політикою, профспілками і партіями, розпитували про видобуток вугілля, про земельну реформу… Довелося мені викласти на стіл усі книжки, які я привіз із собою. Показуючи ілюстрації до цих книжок, виданих різними мовами світу, я намагався пояснити Тунгові коло моїх інтересів: лісові звірі, джунглі і племена, що живуть у них. Я мужньо і палко обстоював свої інтереси. Але Тунг здивовано дивився на мене: він ніяк не міг зрозуміти, що ми цікавимось усім в’єтнамським, а не тільки політикою.
Мій намір зробити подорож в автономну провінцію Таї Мео і по дорозі завітати до Лаї Чау, що на північному заході В’єтнаму, зустрів у Ханої повну підтримку. Міністерство культури спорядило навіть спеціальну експедицію для мене. В ній брали участь кільканадцять чоловік — чотири шофери, кухар з помічниками, фельдшер, два солдати, мій особистий ад’ютант Ву Бої Хунг. Керівником експедиції був офіцер в’єтнамської армії симпатичний Лю Тхі Дьєн. Звісно, з нами їхав і Тунг. У розпорядження експедиції було надано дві автомашини — грузовик і радянський газик. Ми мали доволі харчів, різні прилади і навіть маленьку пічку, де можна було спекти хліб.
У перший день нашої подорожі лагідно світило сонце. Періоди виснажливої спеки і літніх дощів уже минули. В Дельті закінчилися жнива, селяни відпочивали, ходили один до одного в гості. На дорогах було повно людей у конічних солом’яних брилях, усі вони наче кудись поспішали і майже всі тримали на плечах довгі коромисла з ношею. Брилі й коромисла — невід’ємні реквізити країни, їх можна було бачити всюди.
На річках, яких у Дельті безліч, ми побачили незрозумілі величезні риштування. Подекуди їх було так багато, що здавалося, ніби то ліс дерев’яних скелетів якихось пекельних машин. Скрізь, де тільки була вода, люди розставили сіті на рибу, вірніше, на рибку, рибчинку. Бо хоч тутешні води й дуже рибні, але всю рибу таких розмірів, як долоня, і більшу давно вже виловили.
Вражаюча невідповідність між величезними спорудами для ловлі риби і надто скромними результатами цієї ловлі свідчила про наполегливість людей і їхню безприкладну терпеливість.
Хвилин п’ятнадцять я стежив за одним рибалкою. Він раз у раз занурював у воду сітку на довжелезній жердині, але не спіймав жодної риби. Та своєю непохитною стійкістю він завоював мою щиру повагу.
Країна рисових полів, широка й рівна, як стіл, з безліччю сіл, захованих у бамбукових гаях, країна каналів і каламутних річок з низькими берегами була якась спокійна й нічим особливим не відзначалася, хіба що родючою землею. Та коли Тунг, зітхнувши, сказав: «Як тут гарно!» — я його добре зрозумів. Повітря насичене бадьорою свіжістю, а країна — великою історією.