Понад дві тисячі років у безперервних боях в’єтнамці захищали північні кордони Дельти. Там, на краю долини і в горах, їм доводилося завжди пильнувати із зброєю в руках'. Багато хто гострив зуби на родючі лани Дельти, але хоробрі в’єтнамці не влускали нападників. Хвилі завойовників розбивалися об опір захисників і, відкинуті в гори, або залишалися там, або гірськими стежками сунули на захід, у долину річки Чорної і ще далі — до Лаосу, Сіаму і Бірми.
Коли подивитися на кольорову етнографічну карту сучасного В’єтнаму, то однорідні групи населення можна побачити лише на території самої Дельти і вздовж морського узбережжя, де щільною групою живуть в’єтнамці племені кінх. Позаду Дельти, в горах, тобто на дев’яти десятих території В’єтнаму, карта поцяткована так, ніби то несамовита картина якогось футуриста. Цю територію населяють кілька десятків народностей і племен.
Виїхавши з Ханоя, ми відразу ж побачили гори, які вимальовувалися в блакитній далині на західному боці горизонту. За годину швидкої їзди ми наблизилися до них. Кількасотметрові стрімкі скелясті велетні самотньо стирчать серед рисових полів, а далі зливаються в гірські пасма. Тут, на неродючих гірських схилах, живуть люди досить численного племені муонг, що прославилося своїм акробатичним танком «бамбука».
Внизу, в родючих долинах, мешкають в’єтнамці, які оселилися тут багато віків тому.
Разом з людьми по шосе йшло багато собак. Часто вони, зручно вмостившись, лежали посеред дороги, не звертаючи ніякої уваги на автомашину. Щоб не задавити їх, шофер мусив об’їжджати.
Народи В’єтнаму, Лаосу і Камбоджі, а також китайці їдять собаче м’ясо. Тільки плем’я яо, яке в’єтнамці називають ман, становить один з небагатьох винятків. За міфічною легендою їхнім прабатьком був пес, через те жоден яо нізащо в світі не з’їсть собачого фрикасе. Інші народності й племена вважають, що собаки — їстівна тварина, як свині або домашня птиця.
За кілька кілометрів од містечка Хоа Він ми побачили на шосе гицеля. Я попросив зупинити машину і вийшов. Мої товариші Хунг, Тунг і Дьєн вискочили за мною. Гицель на невеличкому візку віз кількох собак. Кожен з них сидів окремо у плоскому кошику. В таких кошиках тут возять на базар свиней. За візком бігли ще чотири собаки. Їх зв’язали між собою так, що один без одного не міг втекти. Але собаки й не думали тікати.
Ця картина для європейця дуже незвична, та хіба розчулився б я, побачивши, як везуть на базар курей? Звісно, ні.
Не слід забувати про одну важливу, а може й вирішальну обставину: на Сході люди споконвіку голодували. Щоб не померти, вони їли все, що потрапляло до рук. Певна річ, навчилися їсти й собак. Європа навіть у найтяжчі часи не переживала таких нестатків.
Неподалік Хоа Біна ми під’їхали до великої річки і просувалися вздовж берега. Це була річка Чорна, після Червоної — найбільша водна артерія Північного В’єтнаму. Як і всі місцеві великі річки, вона бере свій початок у Китаї, в горах Юннань. В її басейні живуть переважно таї, народ із знаменитими і особливими звичаями, з якими я мав ближче познайомитися трохи згодом.
Хоа Бін — чимале містечко, в ньому понад дві тисячі населення. Розкинулося воно в тому місці, де річка Чорна витікає з гірських ущелин Сіп Сонг Чо Таї і створює широку рисову долину. Це останнє зосередження в’єтнамців: звідси на захід живуть уже національні меншості. В горах, що оточують місто, оселилося плем’я муонг.
Коли ми в’їхали до містечка, нас вразило незвичайне пожвавлення і святковий настрій мешканців. На головній і, здається, єдиній вулиці багато людей, особливо молоді. То було сьоме листопада, річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції! Озброєні фотоапаратами, ми швидко змішалися з юрбою. Я, єдина в Хоа Біні і в цілій околиці європейська дивовижа, типовий довгоносик, як називали колись в Азії європейців, а до того ж ще поляк — балан, як казали в’єтнамці, викликав доброзичливу сенсацію. В очах жителів містечка я був ювіляром; правда, тут знали, що поляк — не росіянин, але ж Польща і Радянський Союз — сусіди і розташовані десь там в Європі так далеко від Хоа Біна.
Хунг, Тунг і Дьєн дружнім колом оточили мене. До них приєдналися двоє солдатів з експедиції і шофери. Усмішки, знайомства, дружні потиски рук. Підходили місцеві і повітові службовці і ще якісь люди, і всі тиснули мені руку. Я сердечно привітав учителя і начальника поліції, потискував руки дорослим, юнакам і дітям, поздоровкався з якимось чоловіком у тюрбані, що був страшенно вражений. Потім виявилося, що він з племені муонг.
Тунг, Дьєн і Хунг червоніли від задоволення. Раптом Тунг почав весело про щось розмовляти з групою молоді і потім звернувся до мене.
— Ви, товаришу, знаєте, як ми любимо нашого президента і чому називаємо його Дядечком Хо?
— Авжеж знаю.
— От і тутешні діти називають вас, товаришу, Дядечком, — закінчив урочисто Тунг.
В’єтнамський народ надзвичайно гостинний. Скільки я подорожував по цій країні, мене всюди зустрічали так само щиро і сердечно, як у Хоа Біні, особливо молодь.
На своєму шляху ми зустрічали багато дівчат, молодших і старших, рідше — жінок. Вони були не такими сміливими, як хлопці, але теж зацікавилися баланом. Я помітив, що Тунг, Дьєн і Хунг майже зовсім не звертали на них уваги, а якщо й кидали погляд, то мимохідь, ніби вважали дівчат за надзвичайне зло, від якого мене треба оберігати. Коли траплялося, що в натовпі ми могли зіткнутися з групою дівчат віч-на-віч, товариське коло скеровувало мене в інший бік. Звичайно, шкода! Мені дуже хотілося сфотографувати їх. В усякому разі дірки в небі від цього не було б.
Ввечері, коли стемніло, на закінчення свята на площі показували радянський кінофільм.
Не дочекавшися кінця фільму, ми пішли на квартиру, відведену для нас на постоялому дворі, що належав адміністративному комітетові. Тільки-но ми появилися, як із темряви виринув молоденький Ху Ван Туйєн і відразу повів мене вмиватися: на подвір’ї, під дахом, було приготовано миску з теплою водою, пахуче мило і свіжий рушник. Я повинен був помитися до пояса. Ху Ван Туйєн був з усіх поглядів винятковим юнаком: круглоголовий і дуже схожий на ескімоса, він відзначався також чисто ескімоською благодушністю. На його обличчі грала широка посмішка, і він завжди наспівував щось веселе. Чарівний хлопець.
Після Туйєна мною заволодів Данг Льє, наш санітар, якого ми прозвали «доктором». На свої, двадцять років він був надто поважний і наполегливий, зовсім не такий, як Туйєн. Данг Льє за допомогою Тунга спокійно, але категорично зажадав, щоб я ковтнув пілюльки хініну.
— Я маю ліки від доктора Перожинського, — відповів я, — і вживаю їх раз на тиждень.
Вечеряв я, як і завжди потім, у приємному товаристві Дьєна і Тунга. Страви були смачні, в’єтнамсько-європейські: курка, свинина, рис, різні овочі, сирі банани, китайський чай, а на десерт міцна й запашна в’єтнамська кава. Ну і по кілька маленьких ковтків лікувального шампанського, яке ми поділили на трьох.
Я дуже полюбив Дьєна, керівника експедиції, йому було тридцять п’ять років, але скидався він на двадцятирічного юнака. Його рухи, його вдача, манера говорити були якісь лагідні, майже жіночі. Проте всі знали, що під час війни Дьєн був прикладом стійкості, мужності і витривалості. На вигляд він був людиною зовсім не енергійною, робив усе дуже спокійно, просив майже пошепки, але слухали його з першого слова. Яка дисципліна була в нашій експедиції! Я відчував, що це тип офіцера, створений великою, двохтисячолітньою традицією хороброго народу, тип, цілком відмінний од войовничого солдата, до якого ми звикли в арміях Європи.
По вечері, коли ми сіли пити каву, до нашого столу, чемно вітаючись, підійшов літній в’єтнамець. Літній, бо мав уже сорок п’ять років. Це був Нго Ван Кві, наш перший кухар, худий як тріска. Він нахилився до Тунга і щось прошепотів йому.