Цар переможно засміявся:
— Пийте грецьке вино! А коли грецьке не смакує, скажемо, щоб нам принесли котрогось іншого. Пий і ти, сатрапе!
Молодий сатрап налляв собі й випив, ні на кого не дивлячись. Десь у глибині намету зачулися голоси — лаялися жони, тамуючи себе. То мали бути царські наліжниці, й Зопір спробував розібрати, що вони белькочуть. Але одна жебоніла по-перському, друга — по-людійському, третя — ще хтозна-якою мовою, а кілька приголошували їм по-юдейському. Молодий сатрап здивовано глянув на царя — юдейську мову Зопір знав, п'ять років просидівши в Вавілоні, де розмовляли близьким діалектом. Наліжниці-юдейки казали, що цар забув про них не тому, нібито його тримає при собі законна жона Парміс, а через те, що перейняв од фінікіян брудну звичку — кликати перед сном хлопчиків чухати йому п'яти.
Вони сказали «чухати п'яти», й Зопір знав, що то означає, й ще раз подивився на царя. Дар'явауш завважив його знічення й відтрутив од себе юну жону:
— Піди вгамуй!
Парміс охоче подріботіла навести лад серед коханок свого мужа, й за далекими ширмами незабаром утихло. Зопірові хотілося знати, чи зрозумів цар оті натяки. Дар'явауш увесь час, уже п'яте літо, зволікав з виконанням обіцянки, даної йому після взяття Вавілона, й сатрап тепер був би радий, щоб той усе зрозумів.
Аби попередити Багабухшу, Дар'явауш згадав геть інше:
— Казав ти мені, що я вчинив неправедно, але спитай Гаубаруву: вої задоволені моїм судом. — Й оскільки той не міг нічого йому заперечити, він кинув нове, сього разу вже Багабухшиному синові: — Сатрапе, де ти поставив вавілонську рать?
— Над річкою… — вперше подав голос молодий чільник із спотвореним обличчям.
— Над річкою? Пощо саме там?
— За нами безпечно. Коли фракіяни й спробують піти на нас, то тільки з-за річки. Дар'явауш із повагою глянув на сатрапа, та безвухе й безносе обличчя викликало
в ньому нову хвилю відрази, й він у думці поклявся зробити все, щоб його донька Парміс ніколи не пішла за сього нествора жоною. Погано було одне: що й Гаубарува перейнявся бажанням породичати царя з Багабухшею. Й коли вони схилять до сього й Аспатіна та Відарну, надто ж Утану, подумав Дар'явауш, то вихитрятися стане й геть неможливо. Наказати ж усім п'ятьом найвищим вельможам держави, які поставили його тому вісім літ царем, він би тепер не зважився.
Розділ 3
Увечері, коли над не видимим звідси морем зійшов уповні місяць, Дар'явауш перебрався в одяг простого воя й пішов блукати табором. Се він чинив і раніше, та тільки одна людина в усій раті знала про такі прогулянки царя: Мітробатеш, головний євнух. Обминаючи вогниська, навколо яких юрмились лучники, щитоносці та погоничі, цар приспинявся й слухав їхні балачки. Коли людина варить собі вечерю, вона менше за все думає, що її слова чути далеко й що когось можуть цікавити речіння простого воя. Цареві ж вони були найпотрібніші від усього: ними він вивіряв донесення Ока царевого — Гаубаруви.
Тим більш останнім часом, коли перестав йому довіряти.
Таку вечірню прогулянку в Європі Дар'явауш робив уперше, й чи то вухо його відвикло слухати поночі й вирізняти серед десятків голосів якийсь один, чи заважав нахмурений місяць, осуджуючи безневинну цареву лжу, та по двох із гаком годинах Дар'явауш стомився й побрав стежку назад, петляючи між великими й малими наметами, буйними й пригаслими вогнищами.
Й десь поблизу свого намету, якого під скісним промінням місяця ще не було видно, цар став. М'які кроки євнуха теж завмерли, й він почув незрозумілі слова. В тому не було б нічого дивного, бо військо царя царів гомоніло стома мовами, та чужинець вимовляв слова якось і протягло, й водночас рубано. Дар'явауш здогадався, що гуторить заїка, й коли тому відповів благий старечий голосець, він рушив іти й незабаром, по тридесяти чи сорока кроках, уздрів громаддя свого намету.
Сторожа б так не впустила його до царської оселі, тож попереду тепер пішов Мітробатеш, аби не розкривати царської хитрини. Цар знову перебрався в своє, й коли повечеряв і зібрався йти в спочивальню наліжниць, щоб обрати собі подругу ночі, з кутка зашелестів солодкий голос євнуха:
— Коли б цареві царів спало на думку довідатися, хто той заїка… царевий слуга найнижчий одповів би…
Дар'явауш спинився, впіймавши себе на тому, що й досі думає про випадком почуту розмову.
— А ти як знаєш?
— Та так… — скромно схилився євнух. — Подумав, що, може, цареві царів знадобиться.
— То хто ж то є?
— Кресів однородець. Людянин.
— Кресів… — уголос подумав Дар'явауш, аж тепер пригадавши, де чув той старечий голос. Коли хтось розмовляє по-чужинському, то не сплоха й упізнаєш.
- І що він там чинить? Мітробатеш не зразу відповів:
— Не вмію мови людійської…
— А міг би довідатися?
— Міг би! — охоче ствердив євнух.
— Як?
— А як усе відає Око цареве? — запитанням на запитання проспівав солодкоголосий Мітробатеш.
— Око цареве стало сліпе.
— Зате око євнуха все бачить, і найкраще вночі, як кішка, — сором'язливо всміхнувся слуга.
Про се варто було подумати, й Дар'явауш знову сів на золочений стілець. І коли за дверима тихо брязкнуло в щит і прийшла друга варта, він сказав:
— Придивися до Ока царевого. Мітробатеш, повагавшись, відповів:
— А я вже давно придивляюся…
— Й що?
— З Багабухшею… часто…
— Про що?
Євнух зітхнув. Якби-то він міг почути, про що так часто шепочуться Око цареве та чільник воїв комонних! Але вони завжди говорять без послухів…
— Я звелю довідатися.
— Кому звелиш?
- Євнухам…
Цар поклав собі якнайпильніше обдумати сю розмову, та Сара, рудокоса ізраїльтянка, яку привів йому на ніч євнух, була така палка й ненаситна, що Дар'явауш проспав решту ночі як убитий.
Однак уранці, ще й не снідавши, він звелів Мітробатешеві:
— Креса!
Старого привели не відразу — він ніколи не квапився, та й сам уже ходив поволі, спираючись на довгий вівчарський ціпок. Крекчучи, колишній цар Людії опустився додолу й поцілував Дар'яваушеві хатні капці. Дар'явауш носаком підняв його з долу й поспитав упрост:
— Кого мав зночі гостем?
Старий пильно придивився до царя сльозавими очима й відповів:
— Дієрарха мілетського Гістіеєвого.
Гістіей був друнгарієм усіх грецьких кораблів, і Дар'явауш його добре знав.
— А чому се він прийшов до тебе?
— Він прийшов до тебе, царю царів. Прийшов повідати, що всі трієри й дієри вже давно на Істрі й греки почали зводити міст.
— Пощо ж я про се не відаю?
— Той дієрарх усе повідав Окові царевому.
Дар'явауш підійшов до Креса, нахилився, щоб заглянути в очі, й з посміхом спитав:
— А чи відаєш, Кресе, що персіяни найлютіше карають за лжу? Крес пожував губами й витримав царевий погляд.
— Я не персіянин, але теж часом речу правду. Дар'явауш зверхньо прищулився:
— Ти зараз не речеш правди. Ти перемовлявся зночі з тим греком по-людійському!
— А він і є людянин. Служить грекові Гістіеєві Мілетському.
— Твій краянин?
— Родак.
Се вже було щось інше, й цар недобре подумав про свого євнуха.
— Й давно ти його знаєш?
— Давно… Ще як я був царем.
Дар'яваушеві молодий роб уніс на золотій дарниці сніданок і швидко вибіг, а в похідному царському покої потягло гострим духом смажених бичачих ядер — єдине, до чого за тридцять два роки неволі так і не звик старий роб Крес.
Увійшло дві молоді роби, певно, наліжниці, й заходилися частувати царя. Одна, рудава й схожа на ізраїльтянку, підносила йому золочений тур'ячий ріг із вином, інша різала смажені ядра ножем, наколювала й давала йому в рот. Цар їв і запивав, схрестивши руки, й коли наївся й роби винесли дарницю, почав уже сам брати в'ялені фініки з чорнолакової крітської фіали, що стояла в нього під ногами. Виплювавши довгасту кісточку собі в пелену, він сказав: