Вранці пан Батура вийшов умиватися до двірцевого колодязя, й хоч міг би гукнути приставленого чи будь-котрого роба внести мису та цебер до покоїв, але почувався так бадьоро, що ноги самі понесли його серед люди. Була неділя, й народу по всьому двірці товклося ще більше, ніж учора, певно, понаходило й нових, і дружинники танули серед пістрявої юрми, мов пісок в ополонці. Вмившись холодною водою, що трохи відгонила болотом, він одчув потребу піти до них. У сьому домі почувався-бо зле, хоча й дійшов уже остаточного рішення й мав би заспокоїтись. Та коли десятні чільники вишикували бойків між малим дружинницьким домом і стайнями, Батура відчув, що йому праглося чогось іншого. Се були геть чужі йому люди, древляни, та таки чужі, зятеві, й він лише махнув їм, щоб розходилися, й потяг важкі ноги назад, до хорому.
Велеслава Батура побачив аж увечері, вийшовши до коня. Жупанич вів за повід великого, мов тур, але по-волячому спокійного гнідюка-вирізана, за конем ішов здоровенний молодий дружинник, чийого імені Батура не знав, і, регочучи, намагався перекинути вайлувате конище за хвіст. Кінь тільки трохи заточувавсь, але гніву до людини в його чорному вічу не було. Велеслав теж заливався щасливим сміхом, було видно, що йому подобається й кінь, і вітчий дружинник.
— Мій кінь десятьох завалить грудьми! — вихвалявся малий, навіть уваги не звернувши на Батуру.
А молодий здоровило тяг і тяг:
— Не завале… Ось я його зараз…
У його вимові вчувався русин, і Батуру се здивувало неабияк, але ратничок чимось і йому припав до смаку, й він задивився на двох хлопців, спинившись у порозі стаєнь. Тоді раптом схаменувся й пішов до свого коня.
Велеслав з дружинником заходилися ганяти важковоза навколо журавля двірцевої криниці, при чому Велеслав гуцався верхи, а той бігав слідом, і досі тримаючи лагідну тварину за хвіст.
— А ти перса видів? — спитав жупанич.
Кінь важко гупав, але не задихався, й хлопчиків голос уривавсь і дзвенів на кожному його кроці.
— Ще й стіки! — відповів дружинник, так само витривалий, як і гнідий різак.
— А потяв котрогось?
Дружинник підняв угору вільну руку, бо другою тримався за хвіст, і показав великого пальця.
— Ідного? А як? Мечем чи сулицею?
— Та, хай… — махнув, дружинник, бо то таки була не вельми легка рахуба — гнати за конем, навіть отаким важкозадим. — Хай узавтра… Нь-нь-о!.. А ньо-о-о!..
Хлопець заливався, й каре та довге, як і належить жупаничеві, волосся його метлялось і билося по плечах.
Уранці вони мали рушати в довгу й небезпечну путь, і се було випробовуванням, чи добре сидить жупанич у сідлі.
— Їхатимеш, — прихильно мовив юний дружинник. — Ну, гасай додому, а я ще сходю до свого. Понеділок — важкий день…
Але Батура вирішив так само, й коли вдосвіта дружинники вже чухмарилися на довгих нарах, він став у порозі гридниць:
— Узавтра.
Воям принесли снідати, й разом з робами та домажиричем прийшов старший син Боримисла.
— А ти чого, жупаничу? — здивувався домажирич Ситин. — Рушання взавтра!
— Я до Тимни, — сказав хлоп'як і попрямував завченою стежкою до крайніх нарів. — Так узавтра? — протягло й розчаровано мовив він до дружинника.
Тимна широко позіхнув, аж у щелепах йому хруснуло:
— Розчахнемось од спання, тьху-тьху-тьху… Взавтра.
Робити було нічого, й вони пішли в берег Ужу, бо й жупанський двір спорожнів, тільки роби та дружинники тинялися від кліті до кліті й од малого до великого дружинницького дому. Й селяни, й городяни ще вдосвіта побрали серпи, бо кому день важкий, той лишивсь удома, кому ж спина тріщала, то мусила тріщати всі шість днів сідмиці.
Тимна з Велеславом никали і в березі, і в лузі, молодий дружинник розповідав жупаничеві й про того персійчука, якого влучив стрілою ще в перші дні раті, й про свого жеребця Князя, що водив загін диких білих коней десь понад озером у Вовковийцях, і про хижих вовків, у яких такі товсті в'язи, що аж не гнуться. Жупанич закохано дивився Тимні в рот, сприймаючи все за сущу правду, хоч у тих оповідках навіть русич не міг би знайти кінця правди й початку хлоп'ячої похвальби.
— Виростеш — навчу тебе вовків полювати. Се твій тато мені заповіда.
— У-у, коли то ще воно буде! — невдоволено цупився малий, тоді згадував таке, що мало вивищити його в очах дружинника: — А в мене вже є меч! Залізний!
— Справдешній?
— Угу… дитинський.
— Та-а, — зневажливо махнув Тимна. — Виграшка. Осьо бачиш? — і виважив у руках важку й широколезу сулицю, до якої звик ще змалку й яка дісталася йому в спадок від незнаного тата.
Хлопаки, більший і менший, проблукали в плавнях до ранньої вечері, жупанич з острахом поглянув на вікна хорому. Коли б його воля, він і ночував би в домі разом з дружинниками, та русич підштовхнув його:
— Йди, бо ще битимуть!
— Мене?! — обурився Велко. Та було видно, що Тимнині віщування не позбавлені глузду.
Малий шаснув у двері високого, на два ряди — кліті й «гору» — хорому, а Тимна подався просто до стаєнь. В обіди не прийшов порати коней, і старші дружинники й йому могли дати прочуханки. Та все минулося лагодою, й молодий дружинник одразу ж ліг спати. Завтра в путь, і сього разу вже певно, однак ратники, відіспавшись гомоніли й перегукувались у пітьмі довгого дому, де нари тягнуться під обома стінами, рипучі й шелескі від свіжого сінця, й се тривало до самих опівночів, аж поки Тимну потягло прогулятись. Він пішов спершу за стайні, тоді приглянув коня свого й сусідового, тоді вийшов і подався до криниці, що маячіла серед двірця чорним журавлем.
У цебрі була кимось ізвечора набрана вода, Тимна сьорбнув разів кілька, сів на вогке дерев'яне корито й сидів отак, аж поки його зморило. Він устав і поплентався до малого дружинницького дому навпрошки, попід стіною жупанського хорому. Місяць мав би вже зійти, та йому заважала хмара на всході, й під чорними стінами здавалося ще темніше. Й коли він, тягнучи одну руку по колодах зрубу, минув причілок, у мороці між задньою стіною та кущами дерези йому почувся шепіт.
Хлопцеві волосся встало, бо в опівнічну добу лише чорти виходять на торг. Але за хвилю, ще не встигши й тричі плюнути та сказати: «Цур мені!», він вирізнив два голоси: чоловічий і жоночий. Тимна зітхнув, бо ні чорти, ні біси, ні навіть добрі домовики не різняться так у голосі. Однак він стояв, і досі не вирішивши, йти йому далі чи завернути на нестріт. І раптом щось дрібно зашкварчало, й звідти потягло нудотою смалятини.
— Волошбити! — мало не вголос проказав Тимна й затамував подих, щоб у зайве не нюхнути чарів. Очі трохи звикли до темряви, стало видно вікна верхнього ряду, п'ятеро вікон, але нижні тонули в темряві, й люди, що зачаїлися під стіною, — також. Удруге почувся шепіт — скрегітливий чоловічий, по ньому тихший, і юний дружинник знав, що то закляття, та почути й розібрати не міг ані слова.
Тоді кущі заворушилися, й усе втихло, й молодий русич поквапився навздогін. Під середнім, третім вікном хорому стояла мисочка з недотлілим жаром, і з неї й досі тягло гидким духом смалятини. Тимна шаснув за ріг, і в сю мить з отороченої золотом хмари виглянув щербатий місяць, але кругом було тихо й порожньо: й дворець, і хором, і криті сходини його спали.
Решту ночі Тимні тільки й снилися домовики та волошбити, які ганяли йоги по всьому дворі й двірці, перекидаючись то вовками, то ґавами, то старезними-престарезними бабами, й молодий дружинник аж зрадів прокліпавшись. У домі стояв жвавий гамір, хоча сонце ще не зійшло, хтось гаркотливо бухикав, а в дальньому кутку молодий ратник, трохи старший за Тимну, навспівки позіхав:
— А-а-а… ха-ха-а-а!..
Тимна подумав, що все те йому примарилось, але його сусіда щось там шепнув до когось, і той шепіт нагадав хлоп'якові нічну пригоду.
Він укрився з головою, нишком поплював собі в пазуху й лише тоді заходився вставати.
Під городом на Ужі видніли припнуті до берега довгі плоти, й стало ясно, що подорожуватимуть водою. Се нікого не дивувало, бо в усіх випадках річкою найбезпечніше, ні меч, ні сулиця тобі не страшні, стерегтися треба тільки стріли, якій однаково — сухе чи мокре.