Вона стояла в тонкій нічниці біля дверей. Мітробатеш і собі став у порозі, чекаючи помаху руки, та, замість вигнати євнуха, цар сказав несподіване й для нього, й для юної жінки, й для самого себе:
— Парміс!
Мітробатеш потяг був розгублену Сару до дверей, аж дрібно-кучеряве волосся її майнуло в сутінках опочивальні зляканим птахом, але Дар'явауш перепинив його:
— Хай і ся тут!
Євнух вислиз, і незабаром до царської опочивальні ввійшла люта, мов тигриця, Парміс.
Між туго напнутими стінами намету запала моторошна тиша. Вона тривала хтозна й поки, і невідомо, що зробила б доведена до розпачу й смертельно зганьблена цим учинком Дар'явауша Курушева онука, та в сю мить сталося щось іще моторошніше.
Над притихлим докруж царського намету станом покотилося тоскне завивання. Йому відповів такий самий голос із того берега річки, по спині в царя сипонуло мурахами, та голосів більше не чути було. Ні слів, ні вигуків Дар'явауш не міг розібрати бо ратники розташувались на ніч великим півколом круг царського намету, але вони гомоніли, й то був страх.
Дар'явауш аж рота роззявив од напруження, й тоді жахне завивання почулося вдруге, й стан знову принишк.
Вили вовки, вили протягло й сумно й водночас ніби перемовлялися між собою й ліворуч, і праворуч, й із-за річки, й з усіх боків, Дар'яваушеві стало холодно, він турнув обох жінок і плеснув у долоні. Мітробатеш мов тут уродився, мовби й сидів навпочіпки за дверима царської опочивальні.
— Що се виє?
— Вовки…
Дар'явауш хотів спитати, які то вовки, та запитання й самому б здалося нікчемним і не вартим уваги, й він сказав:
— Одягни мене!
Й не тому, що не міг сього зробити сам, а схотілося близькості, бодай доторку чиєїсь руки, хай навіть осього старого женоподібного можа.
Парміс і Сара, ще дужче налякані такими діями царя, безборонне вискочили а цар, коли Мітробатеш одяг його, сказав, аби затримати євнуха поряд:
— Виють…
На день угору понад берегом сієї річки жило плем'я жиличів, яке греки називали неврами. Се не була вітчизна жиличів — сюди вони перейшли літ тому з двадесять, коли їхні землі вистригли пруги й туди звідусіль сповзлось усяке гаддя. Гаддя було не просте, а, либонь, наслане, тому жиличі, вбачивши в сьому знак неба, поклали за краще виселитися з дідніх земель на той бік Тіри та Порати й пересидіти лихоліття десь-інде, хоч самі були всі до єдиного волошбитами й чаклунами й уміли перекидатися на вовків.
Се була байка, в яку, йдучи сюди, Дар'явауш не вірив, навіть сміявся з Гаубаруви, що той, Око цареве, займається підслуховуванням баб'ячих пліток, а не чимось більш корисним.
Тепер він сидів і слухав те завивання, й хоч глибоко в душі не вірив, ніби людина так ото просто здатна перекидатися на звіра, та було моторошно, й він сказав своєму потаємному Окові, щоб не подумав на царя лихого й не звинуватив у боягузтві:
— Кажи, що вивідав за сей день.
Міробатеш мусив доповідати навстоячки, бо цар не лежав, як звикле, а сидів на ложу. Й голос євнуха теж зривався, й часом не від вагомості повідомлюваного, а від чогось іншого, й Дар'явауш знав, що той теж дослухається вовчого завивання. Ратний стан знову вимер, і від того робилося ще неприємніше, й цар сказав у зовсім недоречному місці:
— Слухають, роби ниці…
— Слухають, — відгукнувся хрипким шепотом і євнух. Се можна було витлумачити по-різному: слухають підвладні йому вивідники, про що гомонять у наметах і межи собою чільники та сатрапи. Можна ж було сприйняти й так, як вони сприймали зараз і обидва: слухають ниці роби, безсмертні, щитоноси та порощники завивання вовків у спаленому степу.
Дар'явауш майже нічого не чув з оповідей Мітробатеша, й той поволі замовк, але просидів у царській опочивальні до ранку, бо цар теж не спав. А вранці станом шугнула новина: цар царів велить укріплюватися!
Ратники спершу не повірили таким чуткам, однак невдовзі кожна сотня отримала ділянку випаленої землі, й на розстані шістдесяти стадій один від одного зачорніли широчезні рови, вісім ровів із валами. Рови глибшали, вали зростали вгору, й тепер усе воїнство вже повірило, що нічне завивання було не просте собі вовче гульбище, й страх, який після сходу сонця був улігся й вивітрився, поступившись голодові, тепер дужче й дужче оволодівав багатосоттисячним військом, і рови глибшали на очах, бо всім відомо, що краще голодувати, ніж умерти наглою й таємничою смертю від людей, які здатні перекидатись у звірів.
— Перси вбивають персів, — обізвався Крес, якого Дар'явауш несподівано звелів розшукати. — Таке вже було колись…
Цар царів розмовляв з ним сьогодні дуже лагідно, й Крес відав, що причина сього в тому вовчому завиванні. Та він однаково виважував кожне своє слово, бо згадка про той похід не могла принести ні втіхи, ні спокою. Дар'явауш, стоячи поряд, мов рівний рівного, запитав:
— Пощо згадуєш лихе, Кресе?
Старий роб відповів те, що вже давно вирішив принаймні для себе:
— Добре людину не вчить. Лихе вчить. Сього людина не відає, доки не дійде сама. Платити ж тоді мусить удвічі й утричі.
— Ти ж сам радив мені йти в сей похід. Коли Гаубарува заперечував, мій брат Артабан також мовив за ним, та й інші дехто, а ти — ні.
То вже було балакане-перебалакане, й Крес не відповів цареві перському. Камбіс, у Єгипті вже, наказав був споглядатаям розвідати Ефіопію, а за ними й сам пішов із усією раттю Нілом угору. Дар'явауш теж був там і відав усе й про похід і чим він закінчився. Гаубарува сидів на міху з вівсом для царських коней і мовби не слухав розмову, лише дивився понад широким плесом у бік зеленого й недосяжного берега, але Крес був певен, що Око цареве й слухає, й поділяє його думки.
— Камбіс і до Фів єгипетських тоді не дійшов, а я ось передолав усю Скіфію, — заперечив цар Персії.
Крес лише зітхнув. Передолати — передолав, але ще жодного разу не зустрівся в добрій січі. Він знову хотів навернути балачку на Ефіопію та Камбіса, але в очах майже рівного йому літами Гаубаруви був смуток, і Кресові стало шкода Ока царевого. Він сказав:
— Речуть купці-греки, що попереду в нас пустеля на сім день ходу.
— Й що? Сам відаю. Яка мені з неї користь?
— Яка? — Крес подивився на царя царів, обернувшись навколо ґерлиґи. За сю думку небіжчик Куруш одразу вхопився б, сей же байдуже мовчав, і Крес теж змовчав, бо його мудрощів бувало часом забагато перським володарям. Він ще пристояв і заспирався на свій довгий патик:
— Піду… — Колись він порадив був Курушеві таке, за що той тільки дякував, а все повернуло на шкоду, бо слово золоте тільки доти, поки не вимовлене.
Та на п'ятий день, коли рови з височенними валами обплели півстепу, стрімкі й неприступні, Крес не витримав і сам пішов до Дар'явауша.
— Мовив я тобі про пустелю й ще скажу, — почав він. І раптом, неначе помінявся місцями з царем царів, пильно глянув на нього: — Що є пустеля, Дар'явауше?
Й се запитання, й зневага, й незбагненна зверхність, бо назвав його не царем царів і навіть не найвеличнішим, а просто на ім'я, мов рівного собі, спантеличили Дар'явауша, й він, сам того не усвідомлюючи, розгублено відповів своєму робові:
— Пустеля — се те, де нічого немає.
Крес покивав головою, неначе іншої відповіді й не чекав од зеленого навченика. Й раптом вип'явся ціпком угору й став високим і струнким, як літ тому з п'ятдесят, і роздратовано кинув у вічі цареві царів:
— Пустеля — се для тебе те, де нічого палити!
— Обридло мені слухати поуки, — дратуючись, відповів цар, бо сей роб останнім часом і справді поводився, мов пророк, щонайменше Заратуштра. — Йди, мудрий, і коли мені забагнеться, я гукну тебе, а сам не пнись межи очі. Забуваєш, хто ти й хто я.
Того було досить, аби всюдисущий Мітробатеш, якого досі тут мовби й не бачено, та й ховатись ніби не мав де, плеснув у пухкі долоні, й двоє чорнополих із вартівної сотні підхопили колишнього царя Людії, разом з ціпком однесли попід руки в найближчий вибалок і кинули там. І коли Дар'явауш дивився, як старий, спираючись однією рукою на ґерлиґу, другою хапається за посмалені віхті трави й видибає нагору, несподівана думка зашкреблася в скронях, застукотіла гострими кувадельцями, й цар царів аж очі примружив, одчувши, що вони зайнялись. Пустеля — се те, де нічого палити, — повторив він сам собі, мовби для затвердження й пам'яті, й голосно по-хлоп'ячому дзвінко, як, може, й не личило цареві царів, розгукався: