Та не встигли в Ситина загоїтися попруги від бича, як сталось інше: прокинувшись у середу вранці перед зажинками, юна жупаниця знайшла в себе під подушкою обсмалену півнячу голову. Під дзьобом теліпалась лише права сережка, лівої не було, й не було сумнівів, що то чаклунство. Оленка зблідла, ноги й руки їй затремтіли, й вона схилилася до ложа, аби не впасти…
Боримисл і цього разу вдався до вивіду. Й перша ж покоївка, роба-юдейка Шломея, що завжди слала ложе, після п'яти ляпасів розповіла, що півнячу голову їй дано поварським вогнищанином Лапроком, Лапрок показав на конюшого Рела, Рел довго не хотів говорити, та після бичування й він розкрив малого пана Любицю, але Любиця був далеко й підлягав горинському панові Позвізду.
Затамувавши злість, Боримисл дав собі слово помститися Любиці. Він побрав малу дружину й, не гаючись, вирушив на Горинь. Але старезний дідо Позвізд розрадив правити мсту, запевнивши молодого древлянського жупана, що все то дрібниці й дурниці, людина живе та вмирає не від чаклунства й волошіння, а від тієї міти, що їй ставить на роду всесильний Марко.
Боримисл повернувся додому, вирішивши, однак, настрахати всіх у стольному городі й настрахати так, щоб аж онукам заказали. Та по двох сідмицях, доки він блукав, сталося найстрашніше: Оленка зникла.
Й ніхто не міг достеменно сказати, де вона поділась. Казали тільки таке: щойно він лишив Іскорость, як молода жупаничка втратила спокій.
— Чула я лише, як плаче… — виправдовувалася нажахана подією жупаниця-мати. — Й рано, й серед дня… А на люди не виходить…
Оленка ж не тільки плакала, а й марніла, й в очах у неї не вичахав тоскний жах. Одного разу вона знову знайшла під подушкою смалену півнячу голову й ще звечора викинула надвір. Та коли прокинулася пізнього ранку, бо цілу ніч не могла заснути, а й заснула, то бачила вві сні всяке непотрібне, — півняча голова лежала під тією самою подушкою.
Жупаничка розчавила її ногами й однесла собакам, та наступного ранку знову знайшла її на своєму ложі.
Се тепер повторювалося щоднини, хоч Оленка ще зночі обшукувала кожен закут опочивальні й перед сном кидала на двері гак. Останній раз жупаничка власноручно спалила жахну півнячу голову під хоромом, а потім розтовкла ногами, розвіяла на вітрі й якось легко зітхнула.
Увечері, вже смерком, вискочивши перед обляганням на двір, вона бігцем верталася до хорому. На самім поріжку її перестрів чорний нествір. Голова в нього була, мов решето, а з рота жахкало полум'ям.
— У-у-хх! За-жеру-у-у! — почувся хрипкий голос. — Дармівниця!..
Оленка вереснула й знепритомніла. На її крик вибігла жупаниця Малоуша, та годі було допитатися в невістки, що так налякало її. Жупаничку віднесли й поклали на ложе, й стара Малоуша сиділа біля неї, аж поки вона впокорилася й заснула. Та серед ночі хором знову розітнуло несамовитим вереском. Сього разу нествір схилився до Оленки над саме ложе, нічого не казав, тільки жахкав полум'ям. Ні Малоуша, ні розбуджені нею челядниці нікого в хоромі не знайшли, й слідів теж не було, хоч надворі ляпав дощ, і жупапиця не знала, що й казати, й просиділа біля нестямної невістки до сходу сонця. Коли б вірила всьому, про що лепече синова жона, виходило б, ніби Оленку не сприйняли теплі духи домашнього вогнища. Та вірити в се не хотілося, її стара жупаниця, грішачи на того й на сього, почала з нетерпінням чекати сина.
Голова аж розвалювалась од безсонної скаженої ночі, в очах мигтіли червоні й жовті кола, й Малоуша ледве припленталася до свого покою й не виходила звідти півдня. Та в обід у хоромі знову завереміїлось, і незабаром убігла Оленчина роба-покоївка Соломея:
— Жупанице!.. Жупанички не є!..
— Як «не є»?
— Не є… І жупанича не є!..
— Де ж вони?
Малоуша, підтримуючи руками довгий поділ, подріботіла в дальній кінець сіней до синової опочивальні. Світлиця була порожня, колиска на сволоку теж, і в Малоуші похололо серце. З дня на день мав повернутися Боримисл, і вона не могла сказати йому нічого… Малоуша сіла на лаву під вікном і заклякла, прочунялася ж од голосу молодої роби:
— А се що є?..
В руці в Шоломеї була чорна й геть обсмалена півняча голова. Ото й усе, що лишилося по Оленці. Її не знайшли ніде, хоч шукали й у лісі, й у лузі, й за горбами могил, тільки під кущем над Ужем вівчарські собаки винюшили жупанича Велеслава. Знесилене від голоду й крику дитя вже й не плакало, тільки жалібно стогнало…
Відтоді вся любов Боримислова перекинулася на сина, й він тремтів над ним і за себе, й за Оленку. Й те, й ціле наступне літо молодий жупан і на день не покидав городу, стольного й увесь свій час оддавав маляті, й годував, і купав його сам, сам навчав і говорити. Жупанич ріс гарним хлоп'ям, був схожий на свою матір і навіть усміхався так, як Оленка: самим тільки правим кутиком губів, і се найдужче розчулювало Боримисла.
Велко чужався всіх у дворі, навіть рідної баби, й стара Малоуша дорікала синові, а нишком, у покої, плакала, самотня й нікому не потрібна в цілому хоромі, та Боримисл не зважав на її сльози й ревно стеріг Велка від усього світу. Його навіть утішала дичкуватість малого, бо тільки з ним він знову й знову переживав кожну хвилину й кожен день свого короткого й бентежного щастя, й жодної жони не підпускав ні до сина, ні до себе.
Та в першу середу після Коляди сталося несподіване. Боримисл за палісадом об'їздив молодого воронця, жеребчик був гарячий і норовистий і піддавсь аж пообідах. Жупан уїхав через Кам'яні ворота верхи й не повірив своїм очам. У двірці біля самого хорому стояв Велко, а поряд чипіла жона, яку жупан не відразу й упізнав, а впізнавши, ще дужче подивувався. На очах у малого тремтіли сльози, а жона відігрівала йому перемерзлі пальчата, взявши в рот. Велко вже не плакав, а лиш усміхався на один бік, жона почула рипіння копит і ніяково підвелась.
То була донька велійого пана Батури, Боримисл почервонів од люті, зіскочив і підійшов до неї, не певен, що зробить сій дівці й що по тому буде. Та в очах у неї теж стояли сльози, й йому забракло сил одтрутити її, лише взяв малого й по шию загорнув у свою розстебнуту гуню.
— Звели, жупане, пошити йому рукавички, — тихо сказала Десанка, й се нарешті повернуло Боримислові тяму, він смикнув жеребчика за повід і пішов до малих стаєнь, не глянувши на панну.
Відтоді більше не бачив її та й думав про неї, як і про жодну іншу жону. Вздрів аж на Житнє свято за Довгою нивою, де зібрався для треби Велесові ввесь стольний город. Боримисл зарізав жертовне біле ягня, зцідив кров у вогкий виямок, і коли вона втала, віддав теплу тушку старійшому волохові, засіяв уже розпалене вогнище житом, просом, вівсом, пшеницею та всякою пашницею, й доки віщий євнух-волох білував ягничку, сам подався шукати Велеслава, бо вже з півгодини не бачив його.
Та сина ніде не було; Боримисл перешукав його серед усіх дітей, нарешті якась немолода вже жона вказала жупанові:
— Тамечки-го він, у березі!
Й загадково посміхнулась, а жупан чимдуж майнув до Ужу. При самій воді за кручею стояла навколішки Десанка й старанно вмивала Веласлава, й жупан аж тепер згадав, що забувся вмити хлоп'яка. Він хотів знову, як і взимку по Коляді, вихопити сина й однести кудись, не знати й куди, та син не бачив його, й Десанка теж не бачила й сподом білого подолу втирала малому замурзаний і щойно відмитий писочок. Тоді, так само спиною до берега й до Боримисла, взяла Велка на руки, ніжно поцілувала, й малий жупанич довірливо пригорнув її за шию.
Щось перехопило Боримислові подих, і він швидко, мов заскочений на злочині, позадкував і втік у кущі й довго сидів там, жаліючи й сина, й Оленку, й трохи себе, йому здавалося, ніби те, що він допіру побачив, ображало всіх трьох.
Коли вийшов до требища, Велислав уже носився з дітлахами наввипередки, панни ж ніде не було, неначе все йому щойно привиділось.
А ввечері, коли малюк уже спав, а Боримисл, тримаючи в руці свічку, стояв над ним і дивився, ввійшла Десанка. Світло не сягало аж до порога, та жупан упізнав панну по довгій білій сорочці, оперезаній золототканим опоясом, що єдиний блищав у пітьмі.