Та найстрашнішими видалися й сіверському князеві, й молодому синові Ярополка його карі вічі під густими, не торкнутими сивиною брівми. Вони були великі й чорні, мов вуглини, обведені кривавими білками. Чоло Боримислові перетинали два рівчаки навкіс од перенісся, міцно стулені вуста аж побіліли, й коли він обізвався до них, у Лютибора Пугачича було враження, що жупан над силу розтуляє їх.
— Підеш, Люте, до Дунаю. — Голос був рипучий, але в ньому сьогодні скреготало залізо, й сіверський князь навіть не поспитав, чому має йти на полудень. — І ти з ним, — глянув на свого родака-русина негнучким поглядом Боримисл.
Люта Пугачича раптом заполонила така радість, аж голос його всякнув і зірвався молодим півником:
— До мосту, жупане?!
— До мосту, — відповів і досі нерухомий жупан. — Візьмете Маха й Нехоту.
Нарешті настав довгосподіваний день, якого всі чекали з болем, і страхом, і нетерпінням, і, заполонений вихором нових думок і загадок, Лютибор Пугачич стояв і силкувався пригадати, про кого мовить йому жупан. Нарешті таки згадав і ляснувся по лобі, бо без тих людей навряд чи зміг би дійти ладу з греками. Та на думку спало й щось інше, й про се він мав сказати Боримислові ще звечора, та до вороття Чернеги не встиг.
— Жупане! — схвильовано вигукнув він. — Перси вже по нас не женуться!.. — Тоді почекав запитання, та запитань не було, й він докинув: — Которяться перси межисобицями. Тогодні кинули жереб на кожного десятого воя!.. — Боримисл і тут не перебив його. — Й кожного десятого з'їли!
Обличчя в Боримисла ще дужче скам'яніло. Сього дня він чекав одколи, й дбав про нього, й підготовляв його прихід, і хтозна, як би повівся, коли б йому про се сказали бодай сідмицю тому, навіть учора… Сьогодні ж він лише перепитав отим своїм скрегучим голосом:
— Речеш «кожного десятого»? Пождемо, коли з'їдять п'ятого.
— Беруться, жупане! — застеріг його Лютибор Пугачич. — Беруться всп'ять утікати! Не тягнімо далі кота за хвіст!
Боримисл ізвів брови й надовго замовк, нерухомий і змертвілий, тільки червоні від несну повіки його важко падали й ще важче підіймались, аби потвердити, що жупан не спить. І він урешті мовив:
— Звели, княже Лютиборе, загубити сьогодні тисячу голів худоби великої.
— Загубити? — не зрозумів його Лют Пугачич.
— Загубити, — байдуже повторив молодий біловолосий жупан. — Лишити на згарищі персам. — Тоді перевів важкий погляд на Рядивоя: — А ти так само вчиниш узавтра. — Й знову спитав старшого, Люта: — Одним волом п'ятсотеро душ нагодувати ж можна? — Та, перш ніж сіверський князь устиг прикинути, спитав його інше. — Зодкуди відаєш про самоїдство?
— Ускоків половили бродники й кривичі: купців перських, і повій, і людей рукомисних, і ратників перських чи іншого племені, то й речуть се.
— Може, зумисне лжуть?
— Нє! Вельми многі ускоки, й усі речуть одне й те саме. — Лют Пугачич глянув на Рядивоя, й той кивнув. — Пекли ми вогнем декоторих — і сі речуть: кожного десятого!
Тоді йдіть, княже, й ти, брате, до Дунаю. Хай вас веде Соварог!
У сю мить обізвався перший ріг, а по ньому загуло в усьому стані, се було знамено Совароже, на якого сіверяни й русичі рекли Біг, і Лютибор Пугачич аж сіпнувсь од раптового холоду по спині.
Усі останні дні й ночі голова Дар'яваушеві йшла обертом, і він згадав про свою ганьбу в тому верблюдячому повозі тільки через три доби, ідучи верхи попереду безсмертних. Тоді він стерпів, і се здалося дивом навіть самому собі, тепер же цар усього живого відчув, що жили на скронях почали сіпати зовсім нестерпно, а се означало тільки одне: мусить бодай на комусь зігнати зло. Почувався геть ображеним, справа була, звичайно, не в тому клятому робі та тих верблюдах, але ніщо живе не сміло ображати його безкарно.
Ввечері, коли вої напнули його намет і під'їхали візки з жонами, він уперше за ввесь похід звелів:
— Тільки Парміс… і… Парміс. Наліжниць в окрему полотку!
Мітробатеша здивувала царева примха, й він почав голосніше, ніж звично, підганяти решту євнухів:
— Мерщій! Мерщій трясіть сало своє! Там ставте! — він кивнув їм та робам, що юрмилися кругом царської полотки, не менш від нього спантеличені, й пішов за ними до найближчого вибалка, та цар спинив його нетерплячим порухом:
— Отого приведи!
— Котрого, найвищий за всіх?
— Свого верблюдника. Того самого.
Мітробатеш ураз пригадав страшну подію того дня, коли Дар'явауш сидів у критому возі. Цар повагався й докинув:
— І верблюда.
Останніх слів цар міг би й не підкреслювати, бо Мітробатеш усе добре пам'ятав і так.
Коли в балці неподалік піднявсь великий намет, майже як царський завбільшки, для двадесяти наліжниць та їхніх служниць і роб, Мітробатеш повернувся. Слідом за ним ішов на бронзовому ланцюжку, пристебнутому до нашийника, погонич. Його вів ратник у чорному плащі безсмертного, ще один такий самий ратник тяг за повід худезного верблюда, в якого обидва горби порожньо звисали в різні боки, мов роздерті міхи, а вовна трималася клаптями на маслакуватих клубах і ребрах. П'ятим дибав у хвості цибатий, наче жердина, й схожий на захлялого верблюда мабед магів безсмертної тьми, якого Мітробатеш привів на власний розсуд. Обидва вої з робом та верблюдом поставали віддалік, а мабед магів сів у чорний попіл біля самого царя й схилив голову, як і належало магові в присутності перського царя. Се велося вже восьмий рік, коли в Сусах та інших городах було вирізано більшу частину магів, і Дар'явауш ревно стежив за дотриманням такого виразу шани до себе з боку жерців. Сей день уся Персія називала Днем позбавлення від магів чи й Днем побивання магів, бо й Гаумата, якого Дар'явауш особисто стяг із царського столу й убив власним мечем, був також магом-мідянином.
Дар'явауш сказав старшому над магами безсмертної тьми:
— Молись Ахурамазді, щоб послав мені довгих літ і щасливого царювання.
— А за сього як молитися? — спитав, не встаючи з випаленої трави, мабед.
— Як за кожного роба. — Дар'явауш кивнув ратникові, й той підвів погонича, а Мітробатеш уже встиг розпорядитися, й двоє робів принесло запалених головешок і дрів. Багаття швидко займалося, й до царського намету зійшлось чимало всякого люду, щоб глянути на молебінь.
Мабед швиденько збігав до царевого невгасного вогнища й підпалив свій ріжок із широким, просякнутим оливою ґнотом. Коли він почав співати гімн про створення світу й довічну боротьбу двох братів-кумирів, Ахурамазди й Анкра-Майнью, голос його загримів такими несамовитими трубами, що народу збіглося ще більше. Люд ставав оддалік, за крайніми вартовиками, широким колом, а погонич-роб упав навколішки й побивався головою в шалених поклонах, аж цепок у руках супровідного воя напинався й деренчав. І коли пісня кощавого мабеда скінчилась перемогою Ахурамазди над його братом, кумиром темряви й зла Анкра-Майнью, й роб нахилився чолом до самої землі, Дар'явауш вихопив меч із піхов, рубонув по нап'ятій потилиці й, покривившись кинув меча додолу, а верблюда дозволив зарізати воєві й одвезти тушу в свою сотню. Ратник охоче виконав царську волю, а Дар'явауш пішов до намету, де на нього вже чекав Гаубарува.
На душі значно полегшало, й він майже дружньо всміхнувся старому вельможеві:
— Се щоб не було навіту. — Тоді приступив ближче й сказав те, що міг дозволити тільки перед кількома людьми: — Ахурамазда на небі, а цар царів на землі, й ніяка образа не повинна лишатися безкарною. Так я речу, старший друже?
Гаубарува, який досі байдуже стежив за покаранням роба та верблюда, відповів:
— Куруш колись повелів був шмагати бичами річку Гінду, бо потопила його священних кобилиць. — Він мовив се, не дивлячись на шахиншаха, й поки шахиншах намагався вгадати, сміється він чи каже з повагою, Гаубарува різко глянув на нього:
— Рать утікає, Дар'явауше!
— Як се «втікає»? — Дар'явауш був уже переступив поріг, та так і заклякнув, одна нога в наметі, а друга знадвору.
— Втікає! — повторив Гаубарува. — Ти моїм «очам» і «вухам» не ймеш великої віри, але вони повідають, що ратники поодинці і вже кілька день утікають, а взавтра мабути, повернуть на полудень усі гуртом.