— Заколот? Котораються?! — вигукнув у нестямі Дар'явауш. — Хто їх підбурює до которання?
— Голод.
— Знову «жеребки»?!
Гаубарува кивнув головою:
— Вдруге за сі п'ять день.
— Се твоїх рук діло! — почервонів Дар'явауш. — Твоїх та Багабухшиних. А чи відаєш, Око цареве, що цар має ще й руку, а в руці — меч?
Гаубарува не визнавав, але й не заперечував, і коли Дар'явауш, утративши самовладання, підскочив до старого вельможа, в руках у того зазміївся короткий ремінець із сирої волячої скори, пов'язаний вузликами ремінчик.
— Перелічи! — простяг він його цареві, й той сахнувся, мов од гадюки. — Не хочеш? То я сам полічу, скільки вузликів лишилося. П'ять. І ратники теж знають про твої слова грекам, і кожен має на карку такий бичик і щодня розв'язує по вузлику.
— Ось повернемося, Гаубаруво, й віддам тебе царським суддям, аби ніхто не казав, що цар сам убиває вельможів.
— Якщо повернемося, — вдав, ніби сприймає слова царя за жарт, Гаубарува. Але в його словах і голосі було надто багато кпини. Він відчув перебір і докинув уже відверто: — П'ять вузликів, а до Істру йти десять днів, коли й не п'ятнадесять.
Шахиншах ухопивсь обіруч за благенький верхній одвірок намету й повис на ньому, геть розбитий і знищений. У голові роїлися думки, мов чорні єгипетські скарабеї, та серед них не було жодної рятівної. Він не знав, як спинити воїв од ганебної втечі. Таке вже було колись із Курушевим сином Камбісом. Тоді вої кинули жереб і з'їли кожного десятого, на кого вказали їм кумири, й Камбіс ізвелів повертатися додому. Його ж, Дар'яваушеві, ратники з'їли вже кожного п'ятого, а він не міг отак узяти й повернутись. Якщо Камбіс міг дозволити собі таке, то він був сином Куруша, Дар'яваушеві ж ніхто не подарував би такої поразки.
Так вони й стояли: Дар'явауш у дверях, а Гаубарува біля порога, аж поки помітили вершника, який оддав коня сторожі й ішов замашним кроком до царського намету. Се був Багабухша, й Дар'явауш загадав: коли й чільник усіх перських комонців тримає в руках бич із вузликами, то станеться найстрашніше, й ніякі кумири, навіть сам Ахурамазда, не зможуть зарадити своєму найпершому слузі.
Було вже досить темно й здалеки не видно, чи має Багабухша щось у руці, й несмілива надія ворухнулася в душі шахиншаха, бо він одчував, що життя його повисло в повітрі, як осе він сам на одвірках свого намету. Та Багабухша підійшов і, навіть не привітавшись, як належало тільки п'ятьом смертним, одразу почав трясти вузлатим ремінцем перед царевими очима:
— П'ять вузликів, Дар'явауше! П'ять!
Серце молодому цареві ввірвалося й покотилось не знати куди в нутрощі, й у грудях похололо, й такий самий холодний піт залляв йому чоло й лице, цар же вис і вис обома руками на одвірку й не мав ні сили, ні волі пуститись. І коли тонка дощечка вламалася, він аж крикнув од жаху та несподіванки. Се міг бути тільки знак Анкра-Майнью, й Дар'явауш довго стояв, тримаючи переламаний одвірок у руках. І коли серце нарешті трохи відійшло, він поглянув на вельможів. Багабухша похмуро стьобав себе ремінчиком по довгополій свиті, а Гаубарува, чийого обличчя в посмерках не було видно, дрібно трясся від старечого регітцю.
— Завтра повертаю своїх комонних на полудень, — сказав Багабухша, не спитав, а просто повідомив і годі, й Дар'явауш тупо дивився й дивився на два цурпалки в своїй руці, не знаючи, як повестись і що відповісти зухвалим вельможам. Се була змова й вони навіть не силкувалися приховувати її. Й найстрашніше — не було такого слова, що порятувало б царя царів, звело все на жарт або ще якось, тільки порятувало.
Тоді з темряви народилася мішкувата постать і почувся схвильований шепіт:
— Найвеличніший!..
Дар'явауш обернувся в той бік, здивований, що його й досі величають сим словом.
Мітробатеш уклякнув перед ним, і взявсь обома руками за носаки царських черевіїв, і проказав, затинаючись од хвилювання:
— Худоба, найвеличніший!
— Яка… худоба? — впалим голосом поспитав Дар'явауш.
— Велика: корови та бики! Тисяча голів. Наші одбили в скіфів!
Цар нестримно й радісно зареготав, тоді, відтрутивши євнуха, подбіг і вхопив Гаубаруву за душу:
— Чув, старий шакале! Йдемо! Йдемо далі!
Борода Гаубаруви була в пазусі, й Дар'явауш одчував її гидке шарудіння під полотном, а старий, не спроможний підвести голову, тільки стогнав і мукав у царевих руках. Дар'явауш одкинув його до Багабухші, й вони мовчки пішли в пітьму.
Зі сходом сонця вся перська рать, нагодована скіфською яловичиною, з якої аж капав лій, забувши про вечірні настрої, пішла далі на захід услід за ворогом, полишивши геть випалене й витолочене пониззя з величезними озерами. За день здолали стільки шляху, скільки раніше брали протягом півтора чи й двох днів, і Дар'явауш звеселився душею й тілом, а ввечері, коли стали на березі широченької річки Вепшу, наказав Мітробатешеві привести на ніч царицю Парміс. Він і досі відчував перед нею провину, не бачив її з того тривожного вечора, коли кругом, в усьому степу вили вовки чи перевертні, й тепер міг із легким серцем вибачитися перед нею й подарувати їй те, від чого Парміс обіцяла народити сина.
Й коли чільник над усіма царськими євнухами привів царицю до намету, Дар'явауш раптом потяг його на велику половину й заходився розпитувати, й ствердно кивав за кожним словом, бо сьогодні його не бентежили й найнеприємніші новини.
— Багабухша спав сьогодні в наметі Гаубаруви, — сказав Мітробатеш.
— Почули смалене? — щасливо посміхнувся цар і впіймав себе на тому, що думає про геть сторонні речі. Бувало, йому щастило в житті й не так, як учора та сьогодні, але ще ніколи він не відчував подібної втіхи. Йшлося не про тисячу корівок та воликів, — їх у Персії Дар'явауш міг би зігнати безліч докупи, — а в тому, що людське щастя — се річ невловна й незбагненна, й воно, мабуть, приступне будь-кому, навіть жебракові, навіть приреченому до страти.
Се трохи притлумило його радість, але цариця Парміс була в його обіймах справжнім дарунком кумирів, і вранці він почувався бадьорим і життєрадісним і наказав перед рушанням принести в жертву Ахурамазді шість найкращих бугаїв, а його войовничому синові Мітрі — чотирьох.
— М'ясо розділіть між усіма тисячами безсмертних! — сказав він і, з охотою поснідавши, рушив колісницею перед головою раті.
Жертва не пішла намарне. Перед обідом, коли здолали річку Вепш і заглибилися стадій на вісімдесят у напрямку Висли, що була границею Скіфії, воєвода безсмертних Відарна приїхав із вивідної тисячі з новою радісною звісткою. Поцілувавши царя царів у ліве плече, як дозволялося тільки п'ятьом людям на землі, він вигукнув:
— Ще отара худоби, найвищий!
— Скільки?!
— Тисяча голів!
Дар'яваушеві з радощів аж очі спалахнули. Скинувши з себе важке золоте огорля, низане з товстих чотирикутників та камінців-кривавців, Він почепив його на шию Відарні й дозволив ще раз поцілувати себе в плече.
— Багабухшу сюди!.. Багабухшу й Гаубаруву!
Відарна передав його повелю молодому сотникові, й за півгодини найвищі вельможі царської учти були коло царевих ніг. Шахиншах спробував одшукати в їхньому вічу коли не покору, то бодай примирення, та Гаубарува дивився на нього по-лисячому, а чільник усього комонного війська взагалі не дивився.
— Чули? — не втерпів Дар'явауш.
— Про що? — перепитав Гаубарува.
Дар'явауш зважив його таким поглядом, що в будь-якого смертного кров би замерзла в жилах, але Гаубарува й досі єхидно посміхавсь, і шахиншах роздратовано махнув рукою Відарні, котрий мостивсь із царевим дарунком на шиї поряд у колісниці. Відарна почав захоплено розповідати, як його шоста тисяча, котрій сьогодні випав ряд нести вивідну службу, а він сам, вірний слуга шахиншаха, також був серед сієї тисячі, — раптом уздріли на чорному тлі випаленого степу широку білу пляму. Спершу ніхто не повірив своїм очам, бо вчорашня худоба була червоної масті. Та коли під'їхали, побачили величезну череду сивої аж білої круторогої худоби, схожої на диких турів. Пастухи розгубилися й кинулись урозтіч, двох безсмертні впіймали, а п'ятеро чи шестеро таки втекло. Та хіба се має значення порівняно з такою здобиччю!