— Тепер і ви помовкли? — пересилюючи лють у серці, посміхнувся Дар'явауш.
Стадій зо дві їхали справді мовчки, та згодом Дар'явауш таки не витримав:
— Доки нам ділити двоє на троє! Кумири спомагають нам, і се я вже достеменно відаю: сьогодні перед рушанням мабед-мабеді та інші мабеди й підлі маги зарізали в жертву Ахурамазді й Митрі десять найліпших бугаїв з моєї череди. Ласкаві кумири прийняли мою жертву й посилають мені з неба сей земний дарунок.
Багабухша, який досі їхав на відстані, тепер підігнав коня впритул до царевої колісниці й зміряв Дар'явауша важким поглядом:
— Невже не бачиш, що то скіфи нас умисно підгодовують?
Цар царів ляскітливо засміявся, колісниця, яку четверик вороних досі тяг угору й угору, нарешті вибралася на високу могилу, й перед очима всім сяйнула ворушка біла пляма, ціле озеро лискучих спин.
— Ось вони! — вигукнув Відарна, й цар теж устав на рівні, щоб краще бачити круторогу череду вгодованих свійських турів і туриць, які аж сяяли на чорному тлі згарища, ревли й металися на всі боки, гнані перськими погоничами.
Дар'явауш стусонув під бік колісничого в передку, той напнув віжки й погнав колісницю до череди. Колеса западались у баюри, й цар з Відарною обіруч трималися за ковані міддю блискучі полудрабки, що сягали їм майже до пояса. Багабухша й Гаубарува їхали за колісницею, й коли царські коні добігли череді впритул, Дар'явауш раптом озирнувся на чільника всіх своїх комонців. Роздратування в ньому поступово вляглось, натомість виринуло нове почуття, й цар царів охриплим голосом звелів колісничому їхати назад, до дороги. Й коли вибралися вгору, рішення його було готове. Він спитав Відарну:
— Де оті скіфи?
— Пастухи? Десь там, у передній тисячі…
— Звели не займати їх.
Чільник безсмертних стрибнув з високої колісниці додолу, зашпортавсь у полах чорного корзна, впав, та вмить схопився й, кульгаючи, взяв од свого щитоносця позаду коня й зник, а коли повернувся, Багабухша й Гаубарува були ще коло царевого бойового двоколу з мечами на осях. Один скіф од рани вже вмер, а другий поранений у праву руку.
— Стачить і сього! — сказав Дар'явауш і звелів Багабухші негайно послати з сим проводирем перемовців до скіфського царя Ідантіра.
— Хай речуть: «Робе Ідантіре! Якщо ти несилий зітнутися з царем царів мечем, то пришли мені в дар землі своєї й води своєї. Й розійдемося миром, бо єдин Ахурамазда на небі — єдин і цар на землі!»
— Вже ми таке раз мовили їм! — сказав Багабухша.
Цар подивився на нього й прочитав у вічу свого вельможа не роздратування й не лють, а смертельне холодне полум'я, й серце йому знов опустилось, як учорашнього вечора, й він пошкодував, що дав таку повелю Багабухші, та гордість узяла гору й поклала серце на місце, тож цар царів неквапом, як у найкращі свої часи, промовив:
— Роби, як велю.
Перед очима постав образ безносого сатрапа, й шахиншах був певен, що Багабухша теж думає про Зопіра, але відвернувся й більше не озирнувсь. Уражений сим його несподівано зміцнілим голосом, вельміж підняв коня дибки, стьобнув жалючими вузликами ремінця й погнав назад, а Гаубарува ще з півстадії тримався царської колісниці, та зрештою й сам від'їхав на збіччя й став.
Увечері Дар'явауш наказав колісничому шукати Багабухшу. Такого ще не знано, щоб шахиншах їхав до свого роба, та Багабухшу сі відвідини зовсім не здивували. Навіть не поцілувавши царя в ліве плече, він мовчки вказав сивою бородою на м'який ослін, а сам сів скраю ложа.
Все те ображало цареву гідність, і він, щоб бодай трохи змаловажити й своє приниження, й урочу незвичність хвилини, спитав:
— Хіба ти сьогодні сам ночуватимеш?
Спитав і подивився, чи не треба тлумачити далі, та Багабухша відразу схопив цареву думку й теж відповів навздогад:
— Ти хотів би поговорити з Гаубарувою?
— Хотів би поговорити з тобою, старий друже. Коли натякаю на Гаубаруву, то можеш не боятися мене. Якби я крився від тебе, то не повідав би, що знаю про ваші… про ваше братання. — Цар ледве підшукав найменш дошкульне слово. — Не боюсь я ні змов, ні которань, і ти се сам видиш.
То була перша нещирість, і Багабухша зрозумів, що не для відвертих звірянь прийшов шах до його полотки, а від страху за себе.
Знадвору долинало хоркання царевого четверика й притишені розмови ратників з варти шахиншаха. Віддалік, біля вогнищ, ляскотів сміх, і Багабухша подумав, що перському воєві небагато треба: шмат присмаженої над жаром волятини, й він, забувши вчорашнє, йтиме далі, куди йому вкаже мечем шах. І коли б отак міркувати, думав Багабухша, можна було б і собі збутися всіх сумнівів і всіх вагань. Та він знав те, чого не відали лучники й щитоносці, — що волятини взавтра не стане, й усе буде знову так, як позавчора й позапозавчора. Єдиний порятунок для персів у сій страшній країні — се втікати, поки ще можна. Багабухша так і сказав шахиншахові:
— На моєму ремінці чотири вузлики, Дар'явауше.
Прикро вражений таким нагадуванням, цар Персії насупив свої гарні брови, й за інших часів йому можна було б і поспівчувати, сьогодні ж Багабухша не міг і не мав права на людські почування, бо важилося всім перським військом.
— І в того грека Гістіея на ремінці так само чотири, — сказав він, бо мусив бути безжальним. — А як зійде сонце, вузликів стане три…
Дар'явауш перебив його тихим голосом:
— Багабухшо, з усіх сімох… ти найбільше тоді пасував до царського столу.
Коли він удався й до такого, — майнуло Багабухші, — то мусив по справжньому налякатися.
Цар повів далі свою дивну думку:
— Та коли вже сталося так, як сталось, мусиш допомагати мені. Без тебе… — Він запнувся, й царський вельміж не знав, мимоволі чи знову роблено. — Важко мені без тебе, се я відчув аж тепер, у сій ворожій країні, далеко від Персії. Десять тому літ я просто хотів стати царем — і годі. Та з літами приходить розум і приходять думки… Я з вами багато земель і племен повоював, а ще більше перебачив і щастя людського, й нещастя… Ти не дивуй, се я не для того, аби тебе розчулити кажу. Великий Куруш думав про Персію, я ж хотів би думати про всіх людей у світі, бо здається мені, що се кумири наші ласкаві підказали сю думку… Всі люди — брати. Так сказав Заратуштра. Й ще він сказав, що один кумир на небі — і єдин цар на землі. Й Куруш се відав, і син його Камбіс відав, але вони хотіли сього тільки для Персії, я ж хочу для всіх людей на землі. Мій роб Крес мовить, що війна — то є зло, й я йому вірю, й він хоче, щоб я завоював усі землі світу, — я й тут хвалю його. Але він того хоче, аби не бути нещаснішим за інших царів, котрі ще живуть окремо від Персії, я ж хочу для того, щоб не було війн і которання межи людьми: раз і навіки. Якщо один цар на землі, то хіба він сам проти себе ратитиметься? Й кумир єдин буде — Ахурамазда, й не стане чвар і через кумирів.
Дар'явауш подивився на Багабухшу широко розплющеними очима, в яких блимав вогник єдиного світильника, що висів угорі середньої підпори намету.
— Я не заради слави, — озвався він. — Оте все, що пишуть мої писці: «Цар царів, володар усього живого від сходу й до заходу…», — все то тільки для них, — цар махнув рукою за стіни полотки.
Багабухша втомлено зітхнув:
— Коли таке мовиш, то найліпшим царем для персів був би Утана.
— Утана не сприймає ніяких царів, — заперечив Дар'явауш, і було чути, що він знов образився, та се тепер уже найменш обходило Багабухшу. Він порівняв сьогоднішні слова Дар'явауша з дотеперішніми й покартав сам себе, що мало не піддався був допіру, бо то були хитрощі, якими Дар'явауш уславився з першого ж дня свого царювання. Десь там у неміряних степах Скіфії заблукав Зопір, і не з власної волі, а через ті самі підступи Дар'явауша. Багабухша поклався чолом на долоні й закляк, не відповівши цареві, й цар одчув, що між ними знову й знову здіймається високий, ще вищий од вавілонського, нездоланний мур, і душу його пойняло вогнем лютої злоби до Багабухші, бо й сі відвідини, й принизливе звіряння нічого не дали. Він теж згадав Зопіра, певно, Зопірів дух витав у сьому наметі, й подумав, що коли до Багабухшиної впертості прилучиться трутний запал його безносого сина, станеться найстрашніше.