На всяк випадок, подумав Боримисл. Мав би зібрати зараз князів та боляр і викласти їм свій надум, але впродовж останніх тижнів геть розівчився, відвик говорити з людьми. Він обернув коня головою до пагорбів, і ті двоє теж поїхали вслід йому, мокрі до пояса, як і сам Боримисл. Незабаром їх наздогнав і Базар. Сей, певно, перевдягся, бо навіть чоботи в нього були сухі. Жупан Боримисл подумав, що лише з сим степовиком міг би розмовляти, та навряд чи й се щось дало б — однаково, що з самим собою.
Я став дуже злий, майнуло Боримислові. Злий і не до всіх справедливий. Бродник першим одгукнувся на його поклик, він і Лют Пугачич, і се щось та мало важити. Все через Велеслава, знову сказав собі Боримисл, відчувши, що ніколи не зможе навіть усміхнутися до жодного, хто з добрих чи злих міркувань підняв був руку на його сина.
— До гори? — спитав Базар, вгадуючи задум Боримисла, й древлянин, не дивлячись, кивнув.
Коли вони нарешті зійшли на пагорб, молодий біловусий жупан став і довго дивився назад, у бік Смотрича, де на всім обширі й досі переправлялися полки. Праворуч горби вигинались підковою, звертаючи назад до річки, й Боримисл подумав, що з того боку треба викопати глибокий рів.
— Умістимось? — нарешті спитав він своїх супутників.
— Ми чи…
Вячка й досі не був певен у Боримисловому задумі й не спромігся відповісти.
— Ми на сих пагорах, а перси, коли мають хотіння, — внизу. — Сієї миті він пошкодував, що поряд немає ні Люта Пугачича, ні Рядивоя, й не тому, ніби зігрівся до них серцем, а через те, що кожна тьма й навіть кожна тисяча могла виявитися в узавтрашній раті вирішальною. Та Лют Пугачич прислав гінця й повинен підійти в кінці бою, щоб новими силами вдарити персів у спину.
— Послав у стріч Лютові гінця? — спитав він Базара.
Той закивав:
— Трьох раз і трьох два! Трьох берегом Порати й трьох берегом Данастра. Гінці — у-у, добра! Знаходь Люта Пугачича!
Перси тепер ішли не на день, а на півдня позаду, й жупан Боримисл сподівався їх в обіди наступного дня. Вивідці донесли, що сотня тисяч усякої перської раті вже відділилась од основного походу й суне без ладу та ряду на всхід, і Боримисл подумав, що довгосподіваний день урешті настав.
Тільки завтра, сказав собі жупан. Позавтра може бути пізно. Якби вся перська рать розсипалася, її не визбирав би й до зими. Та й не впорався б: вельми многа рать. Бити треба зразу й заразом, інакше втікатимуть через Дунай поодинці.
Боримисл, думаючи свою нелегку думу, ще якийсь час дивився на різномасті полки, що переправлялись і переправлялись на сей бік Смотрича, тоді сказав чільникові кривичів:
— Ритимеш окіп од сего місця до річки за нами. А ти, — він кивнув Калевові, — зодсюди в праву руку до закруту горбів. Далі ритимуть жиличі, а ти… — Боримисл трохи винувато глянув на Базара, — не попід горбами, а впоперек і до річки назад. — Се була найважча ділянка, й Боримисл міг доручити її лише йому.
Базар не обурювався, кивнув головою й погнав коня туди, де мав гуртуватися після переправи його полк. Жупан не дав уроку своїм одноплемінцям, але Базар знав, що той і їм не дозволить байдикувати. Та й кому б спало на думку викручуватись, коли попереду подія, що її всі з нетерпінням і страхом чекали два місяці?
Полотка Боримисла стояла на найвищому пагорбі серед усієї гряди, бо керувати січчю взавтра мав не хтось, а він і мусив бодай здалеку бачити всі полки — й свої, й перські. Бої, споможені двома Боримисловими робами Сауком і Корнеліусом, натягли верх полотки до бриніння, знаючи, що він так любить, і вийшли, й коли жупан лишився сам, відчуття байдужої приреченості знову заполонило його.
Я вже не маю сили зоставатися сам-один, подумав Боримисл і, важко зітхнувши, примусив себе сісти на цупкому похідному ложу. Мав усе зважити за сю останню ніч перед січчю, а не міг не те що думати, а й сидіти. Що се? Втома? Та втомою те почуття назвати не можна було. Коли людині тридесять літ, їй не личить піддаватись утомі. То називалося по-іншому, зовсім не такими словами, але Боримисл боявся казати їх навіть подумки. Поклавши голову на долоні й висидівши отак з годину, він устав і заходився розсупонювати свої міхи, що їх більматий роб Саук поставляв усередині.
В скронях тисло й гупало, жупан, підвівшись, приклав долоню до грудей і заслухався. Гупало серце, й він, зібравши всю свою волю, засупонив міх і повернувся назад до ложа. Тоді сів і почав пригадувати, як здолав себе в ту ніч, коли Чернега привіз йому лиху звістку.
Я потім обдумаю все й вирішу, як мені далі жити, сказав собі жупан. І хоч се було схоже на вмовляння, та він говорив подумки далі й далі. Так навчив його в юності єгипетський жрець непривітного кумира Сета, а старий Джаваджухунен знався на людях. Коли серце потроху вгамувалося й Боримисл одчув, що вже може думати й дивитись на інших, він вийшов і засходив із горба в долину, де сонце світило яскравіше й було багато людей. І на горбах, і в підніжжі паслися коні, стриножені, спутані й вільні, хто як привчив, а вої рили попід горбами окіп. Се були бородаті чудини, які смішно перекручували й розтягали древлянські, та сіверські, та полянські слова, перемовляючись між собою.
— Я тіа кіда-ану! — лаявся присадкуватий літній чудин на молодого, який нишком шпурляв у нього грудками. Й той, і той рили суху землю мечем, Боримисл пристояв, тоді махнув до котрогось свого позаду:
— Знайди гінця!
Можик побіг виконувати волю жупана, й коли гонець прибіг, жупан мовив:
— Скажіть у всіх полках, щоб мечем не копати, лише рискалем.
Тоді взяв меч у старішого чудина й провів пальцем по лезу:
— Як сіктимешся таким-о?
Той кивнув на молодшого, мовляв, усі так чинять. Рискалів і справді не вистачало — по два на десятку, й жупан гримнув:
— Руками! Коли ж руки слабі, то носом або зубом!
І пішов, сам на себе сердитий і за той крик, і за нездатність розмовляти з людьми спокійно.
Хтозна, чи діждеться сей бородань іще одного заходу сонця, подумав Боримисл, намагаючись дихати рівно й глибоко, як повчав його єгиптянин у Мемфісі.
Рів широкою стрічкою оперізував підніжжя пагорків, і Боримисл знав, що вої не кинуть копати, доки зариються в землю з головою. Й коли зважити, що над ровом буде ще й насип, за сей бік можна вже не думати, вирішив Боримисл і пішов між коні та люди в долину. На горбах трава давно вигоріла, тут же досі лишалася зелена й свіжа, й коли серед натовпу своїх воїв його знайшов чудинський вождь, Боримисл запитав його:
— Де мислиш ночувати?
— Тута! — показав Калев на долину, й древлянський жупан удоволено кивнув. — Перси підійдуть не раніше як в обід, і коней треба напасти добре, бо на горбах майже голо.
Боримисл побрався назад до полотки. Коли підходив, сонце по той бік Смотрича вже сідало, й жупан подумав, що й досі нічого не вирішив про своїх древлян. Тоді на думку спало інше, й він кивнув гінцям покликати Базара й Калева. Вожді з'явилися не швидко, й Боримисл устиг іще раз подолати в собі бажання лягти й випростатися посеред намету. То було знову те саме почуття чорної байдужості, й він сказав собі майже вголос, що не має зараз права думати ні про що, крім наступного дня й наступної січі. Коли з'явився Калев, жупан звелів йому:
— Станеш там, де бродники!
— А Базар? — здивувався вождь племені чудського, але Боримисл остерігався зайвих слів, які знову могли породити в ньому бажання всамітнитись і нікого не бачити. Він так і не відповів Калеву, й рудобородий чудин клишоного подавсь у долину.
Блиснувши на жупана більмом, роб Саук заходився розпалювати вогнище коло самого намету. Жупан хотів сказати йому, щоб робив се десь далі, та почувся гупіт, і зі свого маленького волохатого коника стрибнув Базар. Він довго й закохано дивився на молодого біловусого жупана, й той теж дивився на нього й думав, що доля недаремно звела їх обох докупи, тоді засоромився своїх неміжніх думок і сухо сказав:
— Вітер усхідний. Підпалиш степ за Жванчиком і сховаєшся десь там-таки, в долині, ближче до Данастра. Зумів єси?
Базар сів попри саму пілку намету, худий і зчорнілий в останні дні. Боримислові кортіло сказати йому щось гарне, бодай про ту нічну січу, коли Базар вирізав усе переднє крило перського походу, та слів на язиці знову не було. Баш бродників скоса глянув на жупана й спитав: