— Я сам… я сам…
Але Тимна тільки вдарив його простоволосою головою, тримаючи за лікоть, і почав, аби бодай трохи відвернути увагу й од персів, які ступою йшли поза болотом на тому березі, й від голоду, й від кольок у шлунку та в усій руці, — думати, де се й коли згубив свого ковпака. Й поки думав, після нового закруту річка знову розняла береги, й почалося друге, так само широке, але коротше озеро. Під ногами помокріло, кроків за десять почало чавкати, Тимна сторопіло підвів голову й розглянувся. По лівуруч, за болотом, на довгій плескатій горі стояв із дитинства знайомий синій бір, за яким у кінці озера мала бути річка Вовк, а ще лівіше сто разів сходжене й зброджене врочище Вовковийці. Тимна раптом жалібно застогнав, ледве втримав малого, щоб не вислиз, тоді присів серед мокрого дерниння й заходився цілувати дрібні квіточки жовтої ягниці з волохатим вовняним листячком, і сльози самі котилися йому з очей.
— Прийшли? — тихим голосом протяг опритомнілий княжич.
— Прийшли, — відповів Тимна, не соромлячись своїх сліз.
— Тата… ще не є видно?..
Молодий дружинник утерся брудним шматтям рукава, зітхнув і поглянув на синій бір, що виднів гін за троє від озера, тоді перевів погляд за озеро, де й досі пантрували перси, й коли подививсь назад, аж очі заплющив. Понад широко вигнутою косою з-від озерного гирла вискочило двоє персів. Вони гнали просто сюди, побачивши хлопаків. Тимна взяв малого під пахву й поніс у нетрі болота, та що далі ніс, то ноги дужче й дужче грузли, м'які й неслухняні, він хрипко дихав, і то вже було не дихання, а суцільний стогін, і коли вперше озирнувсь і побачив персіян, які бігли до болота, нога йому провалилася й увесь він пішов хтозна й у які нетрі, шугнувши по пахви в холодне вікно. Велеслав, який щойно спритомнів, почав тягти його за плече несилою рукою, Тимна теж спробував виборсатися, та марно, бо ноги висли в смердючому ропусі, ліва рука геть не тримала його, права ж тільки судомно сіпалась і чіплялася за водянисте й нетривке рослиння. Тимна зрозумів, що се вже кінець, край усьому, бо коли ще трохи подержиться в трясовині, підбіжать перси, й він здеревілими від хвилювання й передчуття близької й видимої смерті вустами прохрипів:
— Біж!.. Біж отако болотом, а тоді… перейдеш Вовк… і понад Богом… понад Богом… Біж…
— Нє-е! — квилив над ним хлопачок і несилими рученятами тяг Тимну за рукав.
А Тимна приречено бовтав у гнилій воді ногами, вмовляв малюка бігти звідси й дивився на персів, які вже наближалися до виярка, перевівши коней ступою. Тимна впізнав лівого перса на втомленому вороному жеребці й од безсилої люті аж скреготнув зубами й заплющився. Й коли вдруге глянув, не повірив сам собі. Увагу його привернули не перси, які почали зсідати, а щось інше, правіш од них. На плескатому лисому пагорі під самою стіною синього бору розлилася широка біла пляма, що повзла й повзла, заполонюючи ввесь простір між узліссям та краєм гори. Тимна випнувся на здоровій руці й щосили гукнув:
— Княже!.. Кня-же!..
Голос був хрипкий і слабовитий, тільки перси поставали й учудовано задивилися на приреченого скіфа, який урешті-таки дався їм до рук. Тимна кілька разів глибоко вдихнув і видихнув і, нарешті, крикнув удруге:
— Кня-же!.. Кня-а-аже-е!..
Ворушка біла пляма під синім бором на мить мовби застигла, й Тимна знову набрав повітря й, уклавши в груди всі сили, що лишалися ще в його змордованому тілі, гукнув дзвінко й протягло, як умів робити колись:
— Кня-же!.. Княже-е!.. Кня-а-же-е!..
Й уся біла маса з-під бору, мов у прорвану греблю вода, ринула згори додолу, й земля задвигтіла під тисячами копит, і повітря гойднулося від дикого іржання.
Попереду, високо піднявши чорняву голову, маяв довгою, мов крило чорного лелеки, густою гривою ватаг. Перси метнулися в сідла, та піняста хвиля заполонила вже всі схили, й неглибокий яр, і долину й сягнула краєм берега.
Розділ 21
Багатотисячна перська рать стояла табором на всьому неозорому межиріччі Смотрича й Жванчика, й задні полки її сягали аж до Збороча. Військо тріщало по всіх швах, та й військом його можна було назвати хіба що за чисельністю, бо навіть десятитисячний полк безсмертних після сьогоднішньої січі розмело й розкидало по всьому полі, а се видавалося Дар'яваушеві найстрашнішим. Після того несподіваного нічного нападу скіфів десять днів тому, коли вони впали персам на голову, мов сніг на зелене листя, пропала майже половина безсмертної тьми, та цар царів змусив мабеда мабедів одслужити вдячний молебінь, бо тільки ласкавий Ахурамазда міг підказати Дар'яваушеві спинитися на ніч не в стані безсмертних, як він робив досі, а в самому вировищі війська. Й наступного ж ранку полк безсмертних був поповнений хоч і різномастими кіньми, але знову налічував десять тисяч, як і належало, бо поки в ньому тьма вершників, поти він і безсмертний, поти й цар сидить на золотому столі над царями всього світу. Сьогодні ж полку не було, навіть воєводи його, Відарни, не стало, хто поліг у жахливій січі, кого розкидало вировищем на всі боки, й Дар'явауш уперше відчув, що золотий стіл перського царя хитається під ним і падає.
Й він злякався, й сього разу по-справжньому.
Вранці ніхто не чекав на скіфів. Скіфи мали звичку втікати, й між ними та першими лавами безсмертних завжди була відстань у добрий день дороги — стадій двісті чи й триста. Так перси переправилися й через Збороч, і через Жванчик, де степ стояв звично чорний і випалений до цурки. Але надвечір дісталися третьої річки, Смотрича, й передові загони побачили на тому боці зелену незайняту траву. Йшов дощ, і се рідні кумири мали наслати його, не дозволивши скіфам пустити все з димом і вогнем. І вся тьма безсмертних, і комонна рать Багабухші, й піші полки мідян, і персів, і деяких інших народів заходилися переправлятись на той бік Смотрича й ставити полотки серед незайнятих левад і багатих отавою нив.
Та коли хмари посвітлішали й розвиднилось, у стані по той бік Смотрича знявся переляк. Скіфи стояли на далекій горі попід лісом, а певно, й у лісі й за горою, й перси кинулися через річку назад. Дар'яваушеві доповіли про се, й він удруге за останні десять днів підніс руки до неба. Всевидющий Ахурамазда й сього разу підказав йому розіп'ята свій величезний царський намет аж у голові полку єгипетських порощників…
Тоді один за одним почали надходити інші гінці, й Дар'явауш іще палкіше подякував кумирам: скіфи чомусь відмовились нападати, хоч могли безкарно знищити й тьму безсмертних, і всю комонну рать Багабухші, й інші полки, що встигли звечора переправитися через широкий, прудкий і повноводий Смотрич.
Дар'явауш зібрав чільників усіх тем і всіх ратей і наказав зробити те, за що тепер кусав собі лікті:
— Спиняйте всіх, хто втікає на сей бік. Досі ви хотіли здогнати скіфів — маєте їх! Се веління моє й Ахурамаздине: Всесильний сам подав мені сей знак.
Багабухша й Гаубарува перезирнулись. Їх спантеличив рішучий голос царя царів, а чільник безсмертної тьми Відарна палко підтримав Дар'явауша, решта ж воєвод перських і неперських до уваги не бралася.
Тепер Відарни не було, від тьми його безсмертних лишилася жалюгідна жменька — менше тисячі, а від стотисячного полку Багабухші — в найкращому разі половина. Загиблих та заарканених скіфами пішаків Дар'явауш не рахував, та ніхто б і не міг сказати, скільки раті й якої саме наклало головою в сьогоднішній січі, бо все змішалося, переплуталось і принишкло під темним беззоряним небом, Дар'явауш спинився на правому, покрученому петлями березі Смотрича, по той же бік горіли незліченні багаття скіфського стану, вселяючи жах у душі побитих і розколошканих персів.