Мах ледве слухав його, похмуро зиркаючи на Прокла, що лишився стояти в порозі. Дарій мосту не кине по собі, пустить за водою, й усі їхні розрахунки й сподівання пішли прахом, і жодне кляття тепер не важить. Він хотів сказати се людям, які сиділи поряд, але стало неймовірно шкода їх, а ще більше себе, й він сказав:
— Гети, сі фракіяни, знову виставлять п'ятдесят тисяч…
Усі були пожвавилися, та перед ними знову встала примара мосту, що за день-другий розсиплеться на колоддя, й вони притихли.
— Не-не ліпо, — мовив Мах, — коли все буд-дується на однім камені. Тепер ка-камінь з-під нас вибито, й ми нічого не можемо сказати.
Прокл, не знайшовши собі місця на лавах, сів просто на порозі й провісив руду бороду між розчепірені коліна.
— А коли сі гети вдарять на Дарія вже тут, по сей бік Істру? — мовив він, але йому заперечив Мільтіад:
— Гети на правому березі. — Й звернувся до Маха: — Так же?
— Мабуть, — відповів людянин.
— То де вони візьмуть стільки ладь? А плотами… Та ще поки… — Він тільки безнадійно рубонув повітря рукою й таки мав слушність.
Почулося жебоніння, й тлумач переклав грецькою мовою:
— Наш друг Тухімпаласхар рече: доти Дарій уже розтрощить усю Скіфію. Треба шукати іншого шляху, рече Тухімпаласхар, бо так персів не змогти.
— Якого? — обізвався той самий грубий голос із кутка, й Мах аж тепер пригадав, хто се мовить: тиран Самоса — Еак; він мав уже літ із дев'яносто, хоч сього б йому ніхто не дав. — Якого шляху? — перепитав старий, але йому не відповіли.
Шлях був один: гети розрубують військо Дарія навпіл, за одну половину візьмуться всі гуртом — Азійська Еллада, вавілонські повстанці, єгиптяни, мідійці й людяни. З другою половиною мусять упоратися самі скіфи — хай допоможуть їм кумири. Але сей шлях був закритий, бо гети, так і лишаться на тому березі.
— А я мислю, що ми й зупершу будували все на піску, — обізвався Мільтіад.
— Пощо? — спитав за всіх Еак.
— Не такий басилевс Дарій невіголос, аби лишати в затиллі своєму сей міст. Хоч хай би йому про се сам Крес мовив.
Маха мов ножем штрикнуло — не тому, що згадали його вітця, а через те, що се сказав Мільтіад.
— Вам, грекам азійським, легко дихається! — вигукнув він, навіть не заїкнувшись, і, певно, саме тому, що слова зринули так вільно й без жодної запинки, се збентежило його ще дужче. — Ле-легко дихається, бо маєте с-собі вільну землю й ту-тут, у Європі! А що ректи на-нам, людянам? А що ректи їм, ва-ввавілон-нянам? А що сим-о є-є-є…
Він остаточно зашпортавсь, червець сорому й розпуки залляв йому чоло й потилицю, а щоки лишалися бліді, мов крейда, й се всі бачили навіть у мерехтливому світлі оливкового кіптявчика. Й тут устав єгипетський воїн Нехо. Він говорив поволі, нівечачи дорійський діалект еллінської мови, якого його навчили в юності колоністи:
— Елліни — завжди зрада! Дружба-дружба — зрада! Я більше золота — мені дружба, ти більше золота — тобі дружба, мені — зрада!
Не відомо, як би повелися греки після Махових і Нехових слів, бо вже дехто схопився доводити їм свою правоту, коли б не відчинилися двері трієрархової комірчини. Прокл, який сидів на порозі, притулившись до дверей, упав навзнак і, задерши ногу, вдарив того грека, що тлумачив сусіді-вавілонцеві. Се було так несподівано, що ніхто спершу й не завважив постаті в дверях.
То виявився Кой, чільник веслярів Махової дієри.
— Дієрарше, — сказав він до Маха, — тебе викликає друнгарій.
— Як ти ввійшов сюди? — гримнув на нього Мільтіад. Кой лише недбало стенув плечима:
— Якийсь пацюк біля трієри не впускав мене, так я його мусив оглушити.
Се сталось, певне, тоді, як у комірчині зчинився галас, бо ніхто нічого не чув; певно, демони позакладали всім вуха.
— А ти хто? — визвірився на нього Мільтіад і витяг меч. Але Прокл попередив його:
— Кой, син Ерксандра-лесбіянина… Небіж Гістіея.
Юнак дивився, доки Мільтіад поволі вкладав свого короткого меча в піхви, й вийшов, не причинивши дверей. У запалій тиші було чутно, як він рипить лазивом, іде через опалубку носа, тоді стрибає на мокру смужку берега й рипить піском. Прокл обсмикнув свою бороду й вийшов, та недовго длявся.
— Се той, що вбив свого родака з мітіленської фратрії,- сказав він і докинув уже самому Мільтіадові: — Твій навтілос теж мертвий…
П'ятого дня після початку переправи, коли мостом через Істр потяглись на скіфський берег останні тисячі маленьких жовтолицих китаїв, тірренців, латинян та інших диких народів, шахиншах Дар'явауш скликав велике звіщання.
Його намет стояв на березі неосяжного, як море, озера, що майже зливалося з Істром, відгородившись од нього вузенькою звивистою смужкою суходолу. Рать низкою тяглась понад Головним гирлом, і Дар'явауш міг не тільки бачити її, а й рахувати тисячні й сотенні знаки та корогви. Але його думку полоняло зараз інше, й він пильно слухав темних і військових чільників.
Усі перси висловилися за те, щоб міст після переправи спалити.
— Аби не кортіло ні своїм, ні тим паче чужим, — підсумував Гаубарува, Дар'явауш схвально кивнув Окові царському й глянув на чільника грецьких ладь.
— Мислю, — сказав сухоребрий і чорний, мов зав'ялений тунець, Гестіей, певно, наймиршавіший серед усіх присутніх, — що так буде найліпше. Але, володарю всього, дай сказати слово й моїм товаришам, що привели до твоїх ніг ласкавих свої трієри й дієри. Може, вони мислять не так?
Дар'явауш осягнув усіх примруженими очима й лунко хиркнув носом:
— Добре. Хай скаже… — він ще раз обвів усіх поглядом і спинився на Мільтіадові: — Хай скаже сей велетень!
Мільтіад заблимав од несподіваної ласки царя царів, нарешті стямився й схилив голову:
— Якщо питаєш мого слова, найвищий, я повідаю таке… — Він підозріливо глянув на Гістіея, та той пас очима чорну Дар'яваушеву бороду, в якій заплуталася довгаста кісточка фінікійської ягоди. — Повідаю таке, як повідали й інші!
Дар'явауша сі речі не знати чому здивували, й він довго й сердито дивився на Мільтіада, й кісточка в бороді йому дрібненько тряслась. Мільтіад бачив тепер тільки ту руду цятку в розчесаному хмаровинні царевої бороди. Поряд із друнгарієм стояв, спираючись на білу палицю, Кой, син Ерксандра-лесбіянина, й Мільтіад намагався знайти зв'язок між ним і тим дзвінкоголосим юнаком, що так несподівано вдерся до їхнього короба й забив моряка. Все було просто, зовсім просто, бо Кой доводився небожем Гістіеєві, мав під рукою майже сто лодь трирядних і дворядних і сидів на всіх булах. Але і його чорні кущуваті брови, й гак довгого носа, й невловний погляд синіх очей викликали в Мільтіадовій душі неясну тривогу, й він зиркав то на Коя, то на його дядька Гістіея й чогось чекав.
Сьогодні Дар'явауш побажав почути Мільтіадову думку, хоча досі ніколи й не помічав його, й се теж непокоїло, Мільтіад і цареву ласку тулив до тієї купи, й відповів зовсім не те, що думав і про що мріяв, убачивши в царевому запитанні пастку.
Мільтіад чи не в десяте поглянув на Коя, й сю мить Дар'явауш запитав:
— А що мислить чільник лесбійських трієр?
Кой був не менш розгублений, ніж Мільтіад, і голос його затремтів, коли довелося відповідати цареві.
— Я мислю… — він зиркнув на свого кощавого можновладного родака, тоді на Мільтіада, й Мільтіад був певен, що все, вимовлене по сій хвилі, стосуватиметься його. — Мислю, що тобі, володарю всього, не слід руйнувати мосту.
В світлиці царського намету запала тиша, й виразно почувся гомін раті, яка йшла й ішла берегом на полуніч. Вої перегукувалися нікому тут не зрозумілою мовою, й над тим гамориськом лунав тягучий клекіт коршуна: «О-лі-лі-лі-лі…»